Живучи в Америці, видатний український письменник завжди душею був в Україні, разом з рідним народом мріяв про її світле майбутнє. Він завжди був у курсі подій, що відбувалися в Україні, слідкував за творчістю українських письменників. У його творчому доробку є кілька посвят, одна з яких — «Сучасникам». Максимові Рильському присвячує поет свій вірш, глибоко шануючи його за багату внутрішню культуру творчості, що несла в собі високохудожні образи й картини, за любов Рильського до українського слова, форма якого під його пером гармонійно зливалася зі змістом. На початку XX століття Максим Тадейович належав до «грона» неокласиків, що в той бурхливий час зберігали шанування літературних традицій, а не вдавалися, як більшість тогочасних поетів, до футуризму та інших формалістичних течій. Глибокою повагою до Рильського, поета і вченого, пронизані рядки поезії Маланюка, для якого він «далекий брат», «краси веселий кондот’єр», «еллін, схимник і Гоген», «алхімік мудрих слів». Маланюк розумів, у якому важкому становищі доводиться жити й творити українським радянським письменникам, адже «навколо — хащі й печеніги». Лагідно і сердечно звертається Маланюк до поета, низько схиляє перед ним свою горду голову. Ще один вірш посвяти «Сучасникам» присвячено Павлу Тичині, але слід сказати, що в ньому автор звертається і до інших своїх сучасників, що оспівували радянську «справжність». У 1917 році Павло Тичина став провісником «нового часу», весни, що мала прийти в Україну. Він закликав віддати революції свої палкі душї, адже сприймав її, як початок нового щасливого життя. Своєю поезією, сильною і щирою, він збудив національний дух українців, у І917—1919 роках Україна пережила воскресіння національної ідеї, зліт літератури. У Тичині вбачали нового месію після Великого Кобзаря в українській літературі, він став кумиром тогочасного юнацтва, зокрема Маланюка. Поезія Тичини була новим явищем в українській літературі, вона «на межі двох епох» звучала «сонячно-ярим оркестром», вона закликала боротися за незалежність і збудила мільйони. Про це нагадує Євген Маланюк кумирові своєї юності, що у добу тоталітаризму «віддав хвалу тиранам» і почав оспівувати радянську владу. Гіркий сарказм звучить у тих рядках, де йдеться про різницю ранньої поезії Тичини і поезії часу написання цієї посвяти: Раптом… брязнуло враз! …Від кларнета твого — Пофарбована дудка зосталась. …В окривавлений жовтень — Ясна обернулась Весна… Євген Маланюк не простив Тичині зради ідеї, до якої той закликав, і сміливо сказав правду про тих своїх сучасників, що зламалися під тиском радянської влади.
Нещодавно я прочитала твір М. Коцюбинського "Дорогою ціною", у якому познайомилась з двома сильними та вольовими характерами - Остапом та Соломією. Для них стало бридким життя з паном, тому вони втікають. Соломія - розсудлива жінка, яка сама зробила свій вибір, її ніхто не примушував.
Вона стала щирим другом, порадником для Остапа. Соломія ніжно турбувалась про його рани, завжди була поряд у скрутну хвилину. Соломія мужня, сильна та палка. Вона намагається врятувати коханого від турків, проте гине. Соломія йде з життя героїнею, яка ладна на справжній подвиг заради близької людини.
Я не скажу, що я завжди допомагаю. Інколи я не встигаю, але потім картаю себе за це. Звичайно, допомагати людям треба, адже без цього не як. Люди повині бути дружніми, саме в взаємодопомогі, і є щастя, та розвиток в кращу сторону ,нашого суспільства.
Був зимній день діти гуляли спускалися з гірки аж раптом вони почули якийсь звук та цеж був соловейко!Ми підбігли та побачили щоу птиці було поранене крило. Юрко і ми схотіли йому допомогти.Діти взяли насіннячко тай покормили.Через декілька тижнів соловейко одужав тай полеті в теплі краї з своєю родиною
