Он хотел чтоб он бил самостоятельным ани линтяем
Ответ:
Основу його характеру складає внутрішня потреба повністю реалізувати себе на користь ближнім, передати накопичений за довге життя досвіт і мудрість, озвучує основні поєднуючі ідеї в творі та слугує своєрідним каталізатором дії (гуртує ватаги, знаходить місце для фортеці, вигадує всілякі військові хитрощі
Объяснение:
Я часто дивлюся різні телепередачі. Серед них є розважальні, наукові, пригодницькі та багато інших. На сьогодні є великий вибір телеканалів, найбільше мені подобається канал «1+1», оскільки саме на цьому каналі я знаходжу цікаві для себе передачі. Найбільше мене зацікавлює передача «Найрозумніший». Дивитися її дуже цікаво. Таким чином я перевіряю і вдосконалюю свої знання у різних сферах. Цікаво спостерігати за відповідями моїх однолітків і за їх емоціям. Передача «Найрозумніший» надихає мене стати самостійною, розумною і сильною людиною. <span>Я вважаю, що ця передача одна з кращих і тому вона є моєю улюбленою.:-)</span>
— Поетична зірка Василя Симоненка спалахнула на небосхилі української літератури в 60-х роках минулого століття. Усього 28 років судилося йому прожити, але й за цей невеликий проміжок часу він зумів прогриміти молодим весняним громом, який відлунюватиметься ще багато десятиліть. Адже у творчості «витязя молодої української поезії», як сказав про нього Олесь Гончар, порушено вічні питання, що хвилюють людство,— це любов до своєї землі, самоствердження людини у складному сучасному світі. Заворожує щирість інтимної лірики поета.
Для поезії Василя Симоненка характерні прояви української класичної традиції. Провідним мотивом творчості поета є любов до своєї України, котру він називає матір’ю. Саме синівською розмовою з матір’ю Україною є вірш «Задивляюсь у твої зіниці...». У ньому митець висловлює свою велику любов: «Україно! Ти для мене диво!», і велику тривогу за її долю: «Ще не всі чорти втекли на небо, Ходить їх до біса по землі». «Я українець. Оце і вся моя автобіографія»,— сказав колись Василь Симоненко. І тому він відстоює святе право бути вільним наодинці з Україною, пожалітися їй, рідній, щиро зізнатися у своїх найпотаємніших почуттях:
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!..
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
<span>Творчість В. Симоненка була самобутнім явищем в українській
літературі. Його поезії відзначалися злободенною тематикою,
непримиренністю до кривди, справжньою народністю і глибоким
патріотизмом. Усіх їх об’єднує любов до своєї Батьківщини і народу,
прагнення бачити свою Вітчизну вільною, незалежною, бо бачив, як у
тенетах бюрократизму, фальші, лжепатріотизму партійних діячів гине
Україна, знищується найперша і найголовніша її скарбниця — духовність. Поет
не міг дивитися на це спокійно. Будучи винятково чесною, глибоко
порядною людиною, для якої правда — найвища, він у своїх творах гнівно
прикривав цих убогих духом підлабузників, недорікуватих демагогів,
брехунів і бездарних господарників, що забули про честь і совість,
«пробиваючись У крісла й чини».</span><span>Їх би за грати!
Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало?
Докази будуть!
Лантухи вкрадених вір і надій.</span><span>Василеві Симоненку довелося жити в роки розквіту бюрократичної
системи, за часів тоталітарного режиму, коли за правдиве слово карали. І
карали жорстоко. Але поет сміливо кидає виклик цим «бандам кривляк» та
їхній нікчемній «продажній челяді», які «вважають себе «повелителями
світу». Вони вже не можуть існувати без похвальби, без возвеличення і
вознесіння в ранг мало не святих. Уже давно не було на світі «батька
усіх народів» Сталіна, але за часів тоталітарного режиму дух його уперто
жив. В одному із найкращих своїх віршів «Монархи» В. Симоненко викриває авторитарну свідомість цих «сильних світу цього».</span><span>Диктатори, королі, імператори,
Мліючи в димі хвальби,
Роззявили пащі, мов кратери,
І гукали: — Ми символ доби.</span>
Поет протиставляє їм, «обслиненим» і «обцілованим», звичайних простих людей — трудівників, справжніх велетнів духу.
<span>А поруч вставали некороновані корифеї і справжні вожді.
Вставали коперники і джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло,
І біля вічного їхнього трону
Лакузи жодного не було.</span>
Уся творчість В. Симоненка була пройнята палкою синівською любов’ю до
своєї матері-Вітчизни, до народу, якому довелося так багато
перестраждати.
