<span>1)Село спасівка
2)Набіг татарів
3)Зустріч з козаками
4)Розмова з татарином
5)Визволення сестри</span>
Істину про те, що краса врятує світ важко заперечити. Проте слід не забувати про те, що розуміння краси у кожного різне і залежить воно від того, у чому саме людина вбачає силу краси. А її сила може бути у всьому – у шедеврах мистецтва, материнській любові, мальовничих краєвидах рідної батьківщини, любові до ближнього, обличчі немовляти чи дівчини з глянцевого журналу, моральному вчинку або ж у благородній справі.
<span>Та напевно ніхто не заперечить того, що в першу чергу нас приваблює зовнішня краса. А потім ми уже намагаємось заглянути «всередину» . Яка ж з них важливіша? Зовнішня краса чи внутрішня? Думаю, що внутрішня. Чому? А все доволі просто. Пам’ятаєте, ще Екзюпері сказав, що «найголовніше те, чого очима не побачиш» . І це дійсно так. Спробую довести. Уявіть собі красиву людину, з якої витягнули душу. Що ми побачимо замість неї? Порожнечу. Порожнечу, яку має заповнювати те, що керує нами та нашою сутністю, нашими вчинками та вибором у житті. Саме вона, внутрішня краса, приховує милосердя, чуйність, здатність любити, прощати та йти по життю.. . Саме у ній «ховається» те, за що ми любимо і поважаємо людину. Тільки шкода, що зараз мало таких людей – людей з великої літери та вмінням цінувати внутрішню красу інших. Але вони є, і це вселяє оптимізм. А той, хто не оцінить цю красу, не оцінить уже нічого в людині, навіть привабливу зовнішність.
</span>
<span>
У цій сильній фразі могутнього Воланда , героя роману « Майстер і Маргарита» , зосереджено вся безмірна і неймовірно емоційна повага до талановитого й справжнього авторства . « Рукописи не горять » , – в цій короткій сентенції присутня ціла гама страждань і пристрастей , до яких схильні по-справжньому творчі люди , і , безумовно , переживання самого автора , неодноразово гнаного й переслідуваного за свої неоднозначні й настільки прекрасні твори .</span>Цією фразою автор хоче загострити увагу читача на тому , що справжнє мистецтво вічне , і що б не трапилося , творець знайде своє визнання , нехай навіть через сотні , тисячі років. Адже як свідчить історія , так мало талановитих людей було по -справжньому оцінено своїми сучасниками. Незалежні , геніальні розуми набагато випереджали свій вік , і лише далеким нащадкам судилося усвідомити всю силу і велич їх дару. І нехай їх книги публічно спалювали на площах , нехай їх імена віддавалися анафемі , лише мудрий час здатний дати рукописам справжню цінність для майбутніх поколінь і мистецтв.Так повставали з попелу твори видатних авторів , несправедливо обмовлених і забутих за часів інквізиції , терору , тотальноюбезграмотності і мракобісся . Адже кожен , хто намагається вирватися з тісних уз загальної сірості , в усі часи представляв собою загрозу. Знищити такого ворога , звернути на порох його твори – це прагнення темних і недалекоглядних людей завдало чимало непоправних втрат історії та мистецтва . Але « рукописи не горять » , і прозріння , світло і справжній геній , незважаючи ні на що , восторжествують .<span>Ніщо не може бути забуте на цій землі , і кожне кинуте в благодатний грунт зерно звернеться незабаром хорошим , щедрим урожаєм. Так кожне талановитий твір , правдиве слово або просто хороший вчинок ніколи не кануть в буття , а залишать свій слід в пам’яті і душах багатьох людей.</span>
<span>Сучасник Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Володимир Самійленко увійшов в українську літературу як усебічно обдарована людина — талановитий лірик, дошкульний сатирик і фейлетоніст, драматург і перекладач. У центрі його інтересів завжди була Україна і її багатостраждальний народ, задля неї він, власне, і жив, тому зневажливо ставився до псевдопатріотичної балаканини деяких земляків. їх базікання про «високі матерії», неробство, боягузтво Володимир Самійленко висміює у вірші «Патріоти». Сюжет його простий: двоє хлопців стояли і розмірковували, а точніше, базікали, про «долю своєї землі». На словах вони «боронили» права народні, роздумували «про окремість натури», «давність своєї культури», фантазували про те, «як дійде народ своїх прав». А третій хлопчик стояв собі мовчки, бо «він мовити красно не міг», але щиро вболівав за долю своєї безталанної України:</span>Вбачались йому патріотиІз купою слів голосних,А поруч мільйони голоти,І темність, і вбожество <span>
</span>
У творі автор використовує народні прислів'я та приказки: «хоч сядь та й плач», «не питай, бо старим будеш», * лучче мені каміння носити, ніж таке горе терпіти », «старе, як мале». Навіть його закохані герої Лав-рін та Мелашка розмовляють між собою словами народних пісень: «Десь ти, моя мила, з рожі та барвінку звита, що додержала мене до самого світу», «Я б прикрила твій слід листом, щоб його вітер не завіяв, піском не замів».
