<span>Жiноча доля у творчостi Тараса ШевченкаПоряд з величними постатями героïчних борцiв, народних месникiв, поряд з
iсторичними дiячами визвольного руху у творчостi Т.Г. Шевченка проходить
прекрасний своєю моральною силою i чистотою образ трудящоï жiнки-матерi,
сестри, дiвчини, коханоï. "Такого полум'яного культу материнства, - писав
М.Г. Рильський, - такого апофеозу жiночого кохання i жiночоï муки не знайти,
мабуть, нi в одного з поетiв свiту. Нещасний в особистому життi, Шевченко найвищу
i найчистiшу красу свiту бачив у жiнцi, в матерi". А сам, як ми знаємо, рiс без
матерi: "там матiр добрую мою ще молодую у могилу нужда та праця положила
Ї" А пiзнiше Тарас Шевченко став вiльним, але одружитися так i не встиг, так що
своïх дiтей i дружини у нього не було. Мрiяв вiн поселитися в Украïнi,
одружитися з Ликерiєю Полусмаковою, але обставини склалися по-iншому.
I все-таки вiн дуже любив дiтей, завжди ïм спiвчував, i улюблений його образ
- це мати з дитям. Щаслива мати, вiльна, як у тому "снi", що приснився крiпачцi:
У нашiм раï на землi
Нiчого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своïм дитяточком малим
- I на оновленiй землi
Врага не буде, супостата,
А буде син, i буде мати,
I будуть люди на землi
- Для Т.Г. Шевченка жiноча недоля була згустком болю, що запiкся в його серцi.
Крiпацька неволя - це доля рiдноï матерi, яку передчасно "у могилу нужда та
праця положила", доля сестер Катрi, Ярини, Марiï - голубок молодих, у яких
"коси в наймах побiлiють", це трагiчна доля його першоï трепетноï любовi
- Оксани Коваленко, доля всiх нещасних жiнок, що "нiмi на панщину iдуть i дiточок
своïх ведуть". Т.Г. Шевченко гнiвно виступав проти жiночого безправ'я. Вiн
нiби зiбрав воєдино у своєму зболеному серцi страждання поневолених жiнок усiх
епох i схвильовано розповiв про них цiлому свiтовi.
Один з перших жiночих образiв у Шевченка - це Катерина з одноiменноï поеми.
Їï прообразом була його кохана Оксана Коваленко, з якою доля так i не звела
Тараса. Першi героïнi Т.Г. Шевченка - нещаснi, сплюндрованi жiнки: Катерина,
Оксана, Марина, Ганна. Згадаймо "Причинну", "Тополю", "Лiлею" - це все жiнки без
щастя i долi. Правда, серед них пiзнiше з'явиться i бунтарка, яка пiдпалить
панський маєток i помститься за свою ганьбу. Але таких було мало. Бiльшiсть дiвчат
Шевченкового часу ставали жертвами помiщицькоï розпусти, часто накладали на
себе руки. Назви його творiв: "Вiдьма", "Сова", "Слепая", "Мар'яна-черниця" - не
випадковi: саме наймичками, вiдьмами, совами, слiпими, черницями були жiнки в
тодiшньому суспiльствi. Кожна жiнка-жертва для поета рiдна: "моя се мати i сестра,
моя се вiдьма, щоб ви знали
Ї"
Шевченковi поеми кличуть до помсти тим, хто топтав жiночу честь, гiднiсть i щастя.
Менi особливо iмпонує образ Ганни iз поеми "Наймичка". Їï життя заради сина,
повнiстю принесене в жертву, - це материнський подвиг. Лише перед самою смертю
вона розкриває синовi правду.
Ще одна iз сторiнок шевченкiвських вiршiв - це удовине горе, коли єдиного сина
забирають у солдати.
Великий Кобзар писав i жартiвливi поезiï (на жаль, ïх дуже мало) про
веселу життєрадiсну украïнську жiнку, наприклад, "Утоптала стежечку".
Шевченковi героïнi вмiють не тiльки терпiти страждання, а й мститися
своïм поневолювачам: Оксана, божеволiючи, пiдпалює палати свого кривдника;
Марина вбиває ножем пана, який знiвечив ïï молодiсть; вiдьма горить
гнiвом, ненавистю до розпусника-пана.
Тарас Григорович бачив у жiнцi передусiм духовну красу, обожнював материнство,
уславлював вiрнiсть i щирiсть, але не прощає аморальностi й жорстокостi. </span>
Осінніми вечорами, коли плачуть небеса й зорі падають на похилені трави, далекими стежками, серед незвіданих всесвітів блукає кохання. Мов та пісня, неосяжна й незбагненна, блукає воно. І як його знайти, як його покликати серед цих невідомих шляхів? Бо так і полине від тебе, не торкнеться твого серця, заблукавши десь там, у далеких степах, не залишивши тобі навіть споминів, а лише гіркі сподівання.
Змінюються часи і влада, змінюються життя і людський світогляд. Але незмінними лишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.
Поповнив скарбницю поетичних освідчень у коханні й відомий німецький письменник Генріх Гайне в книзі поезій, що принесла йому світову славу. Численні вірші збірки «Книга пісень» були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Цій темі присвячені перші розділи циклу «Страждання юності», «Сновидіння» і «Пісні».
Поет живе у світі дивних сновидінь. Кожний вірш розділу — це опис тяжкого сну, видінь, що відвідують поета. Усні він бачить «її» — невірну кохану, втрачену назавжди. Буває на її весіллі з іншим:
…бачу я подружжя молоде — Мою любов із церкви гном веде.
Поет продає душу пекельним силам за радість побачення з нею:
Хоч раз її міцно обняти, До серця свого пригорнуть,
До болю в уста цілувати, А там уже будь-що-будь!
У сні він бачить її — бліду і холодну, як мармур. Поет заплатив дияволу страшенну ціну за неї, і ось з’являється вона в супроводі самого диявола, який і поєднує поета з його коханою. Повертаючись до неї, поет проходить цвинтарем — із могил виходять привиди, кожний із них — жертва нещасного кохання.
Дійсність і сон, примари і реальність поєднуються в цих віршах.Поет цілком поринув у свій відчай, але це не скорботна, безнадійна примиреність, а бурхливе почуття. Ніде поет не бачить світлого починання, скрізь безпросвітна темрява.
«Ніколи не мав вільної хвилини: гнали на панщину, і він ішов, як не з косою, то з ціпом, - косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував в лісі дубки, кленочкі, Яворках і тикав їх, де було місце: навколо будинку, край вулиці, біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на поле. Коли стомлювався, розтирав снігом руки й обличчя - вони горіли як жар. Ще й не пахло бруньками, заготовляв живці, ховаючи їх у погребі. А з теплом обскубувати дички. Хто просив, нікому не відповідав відмовою ».
«Викопані і пересаджені їм деревця не сохли. ... Прищепи його приймалися, оскільки він не щеплял на вербі груші ».
<span>«І все село звірялося по ньому. Люди пам'ятали, як він посіяв рано - і вродило, як посіяв пізніше - й теж вродило. А коли викликав хмари і накликав дощ, ніхто не вагався: він не небудь - мудрець, Планетник ... ». «Не було такої роботи, яку не подужав би або якої цурався б. На його дворі не залежувався не то що гній, а й Синячка. Зі свого поля він позбирав і повиносили камінчики .. Наковивал жорно, виправляв шкіри, шив кожухи. Корова не могла готелів, звали і допомагав корові. Лікував коней, які кульгали. Готував зілля від різних хвороб. А дітям робив свистки і сопілки. Одного тільки цурався - не вступав у корчму, відмовляючись від могорич: "Мені і так весело" ».</span>
Любити рідну землю, означає бути відданим своїй батьківщині, своєму народові, і не дивлячи на перешкоди захищати її!<u />