В родині Павлуся усього було доволі, а Павлуся його рідні увесь час
пестили і шанували. Вони виконували всі його бажання, не давали й
волосинці з нього впасти. І виріс Павлусь опецькуватим гладким парубком з
ніжними і білими руками, які ніколи не знали труду. Якось Павлусь серед
ночі захотів меду, і щоб задовольнити його бажання, мати оббігала все
село, щоб знайти хоч трохи, ледве випросила скриньку меду, прибігла
додому, а Павлусь вже заснув. Саме через цю нічну біготню мати захворіла
та скоро її не стало. Невдовзі помер і батько Павлуся, але у житті
хлопця нічого не змінилося, бо за ним стали доглядати наймичка та
наймит. Багатство так і йшло до Павлуся – у господарстві лад, прибуток
зростає, навіть шинок відкрили з лавкою. Павлусь увесь час тільки спить
та їсть, навіть повернутися з боку набік йому ліньки, навіть на
вечорниці йти не хочеться.
Якось на свята сільські парубки забиралися піти пошукати скарб та
запропонували і Павлусеві до їх приєднатися. Але той лише відмахнувся
віх товаришів та сказав, що щастя не треба шукати, бо якщо Бог дасть, то
кине його навіть у вікно. А хлопці так нічого і не знайшли, окрім
дохлого тхору. Тоді вони жартома вкинули його у вікно Павлусевої хати.
Але й тут щастя не оминуло парубка, бо з того тхору висипалося багато
дукатів. На це Павлусь відреагував спокійно і сказав, що так воно і
сталося, що Бог закинув йому у вікно ще більше щастя. Везло Павлусю і в
подальшому житті – знайшлася гарна дівчина, вони одружилися, у них
народилися гарні дітки і жили вони в злагоді і добробуті.
<span> </span>
