Неспроста І. Франко висловився так про І. Нечуя-Левицького, адже те око око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці із незрівнянною бистротою і точністю, вміє підхопити відразу їх характерні риси і передати їх із тою випуклістю і свіжістю красок, у якій бачить їх само. І. Нечуй-Левицький був артистом, творцем живих типів і більше нічим. У "Кайдашевій сім'ї" він малює яскраву картину розпаду українського патріархалізму під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена. У "Бурлачці" малює шматочок страшного процесу тої пролетаризації та того фабричного ладу і кінчить таки поворотом живої людини до селянського побуту. Його творчість стоїть велична, чиста, ясна, осяянна блискучим сонцем України, огріта теплом щирого, чутливого серця. Іван Франко уявляв собі їх автора сильним, огрядним мужчиною, повним
життєвої сили й енергії. <span>Тим
часом він побачив невеличкого,
сухорлявого, слабосилого чоловіка, що говорив теплим і щирим, але слабеньким
голосом, завсіди жалувався на якусь жолудкову слабість, ходив помаленьку дрібними кроками і
взагалі робив враження пташини,</span>
вродженої в клітці і привиклої жити в клітці. І коли очі Нечуя-Левицького
спочили на якійсь улюбленій, по-мистецьки виконаній квітці, він не міг здержати
себе, щоб не промовити або не вишептати з насолодою:
<span>– </span>А, шик! Тому й постають безсмертні твори "Баба Параска й Палажка", се всі фігури в "Кайдашевій сім'ї", се міщанин Лемішка в "Хмарах" та інша галерея типів. Вони живуть ось і все. Образи Нечуя-Левицького взяті з життя, такими, якими вони були насправді. Мова твору письменника - буденна мова українського простолюддя, nрocтa, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом.
Українська,французька, німецька, англійська, російська та польська, <span>грецька, латинська, болгарська, італійська, іспанська, грузинська</span>
Що треба бути вічливим не думати тільки про себе допомагати іншим людям
<span>"Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі" , " Вчився я добре,Вчився б, напевно,ще краще, аби мав в вщо взутися.Коли похолодало і перший льодок затянув калюжки,я мчав до школи,наче ошпарений. Напевне,тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався"</span>
