Ніби Харків, бо там є уривок про це))Але це не точно.
<em>І</em>сторія України налічує багато трагічних сторінок, але одним з найбільших нещасть українського народу було знищення Гетьманщини і поневолення вільних селян. Частіше усього кріпосниками ставали підпанки, яким російське самодержство роздавало родючі землі Малоросії, та польські пани – давні вороги українців. Саме так і у селі Піски, про життя якого розповідається у романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», з’являється пан Польський – вояка, який терся біля вельмож, дослужився до генерала і отримав це село «за вірну службу».Тільки-но прибувши у село, яке подарувала йому імператриця Катерина, генерал одразу відчув опір вільних селян і зрозумів, що вони ніколи не вставлять свою шию у ярмо добровільно. Пан Польський одразу зрозумів, що для того, щоб «воли» самі виконували волю господаря і слухняно простягали свої шиї під ярмо, їх треба добре призвичаїти. Тому вже на другий день у село прийшли «москалі», які прикладами гвинтівок швиденько непокірним «роти заціпили».За короткий час кріпосники настільки міцно запрягли у ярмо «волів», що могли щодня насолоджуватися і тішитися своїм життям. Селяни перебували на панщині по п’ять днів на тиждень, а до того ще й зносили на панський двір «курей, гусей і яйця». Тому було чого бенкетувати панам, було чого у п’яному угарі ладити своїх «мазеп». А генеральша і зовсім не спілкувалася зі своїми кріпаками, які були її єдиними годувальниками, і всі розпорядження передавала через прикажчиків. Мозок цієї жорстокої жінки працював лише для того, щоб вигадувати страшні, принизливі покарання своїм дворовим. Відігрівалося спустошене серце генеральші тільки біля дітей і онуків.Замість до того, щоб поважати селян-годувальників, усю свою любов генеральша віддала котам. А от тим, хто стелив котам постіль, вичісував їх, доводилося дуже гірко. Саме з наказу генеральші люто закатували дівчину Уляну, та й Мокрині прилюдно довелося з мертвим кошеням на шиї увесь день мазати панські кухні тільки через те, що вона ненароком придушила це кошеня.Зовсім зубожіло село, коли у ньому осів пан Польський. При ньому кріпаки були вимушені працювати увесь тиждень на панщині, а обробляти власні клаптики землі у них майже не залишалося часу. Але, на відміну від генеральші, він любив спілкуватися з кріпаками, бо ще підлітком скуб за чуба своїх ровесників-односельців, ще юнаком цінував красу молодих кріпачок.<span>Та як би там не було, але пани-кріпосники були не добрими хазяївами, а залишалися хижими експлуататорами чужої праці. Вони не дбали про свої села, про свою землю і про людей, які на працювали на цій землі. З кожним роком родюча земля все більше виснажувалася, з кожним роком падали врожаї, село морально розкладалося і убожіло. Злодійство, пияцтво були звичайними явищами серед кріпаків. Як той чад, неволя дурманила голови працьовитим, добрим та щирим людям.</span>
«Ніколи не мав вільної хвилини: гнали на панщину, і він ішов, як не з косою, то з ціпом, - косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував в лісі дубки, кленочкі, Яворках і тикав їх, де було місце: навколо будинку, край вулиці, біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на поле. Коли стомлювався, розтирав снігом руки й обличчя - вони горіли як жар. Ще й не пахло бруньками, заготовляв живці, ховаючи їх у погребі. А з теплом обскубувати дички. Хто просив, нікому не відповідав відмовою ».
«Викопані і пересаджені їм деревця не сохли. ... Прищепи його приймалися, оскільки він не щеплял на вербі груші ».
<span>«І все село звірялося по ньому. Люди пам'ятали, як він посіяв рано - і вродило, як посіяв пізніше - й теж вродило. А коли викликав хмари і накликав дощ, ніхто не вагався: він не небудь - мудрець, Планетник ... ». «Не було такої роботи, яку не подужав би або якої цурався б. На його дворі не залежувався не то що гній, а й Синячка. Зі свого поля він позбирав і повиносили камінчики .. Наковивал жорно, виправляв шкіри, шив кожухи. Корова не могла готелів, звали і допомагав корові. Лікував коней, які кульгали. Готував зілля від різних хвороб. А дітям робив свистки і сопілки. Одного тільки цурався - не вступав у корчму, відмовляючись від могорич: "Мені і так весело" ».</span>
Всі події , які відбуваються з людиною, багато в чому обумовлені тим місцем, де вони відбуваються. Сприйняття реальності людиною сильно відрізняється в залежності від місця, де людина знаходиться. У сучасному світі велика частина людей проживає далеко від красивої і надихаючої природи – в задушливому місті. Але не можна забувати, що природним місцем існування людини є зовсім не місто, а природа. Для свого щасливого існування людина повинна жити на природі, а не поза нею. Прекрасний приклад всього вищесказаного був приведений автором прекрасного твору про пригоди маленького хлопчика Льоньки під назвою «Звук Павутинки» авторства Віктора Близнеця. Хлопчик жив з батьками в невеликому селі, де, на превеликий його жаль, не було ні єдиного його однолітка. Саме з цієї причини Льонька був повинен займатися всіма справами самостійно – дитина сама шукала собі заняття і розваги. Звичайно, для людини важлива компанія, але якщо проводити час на природі, можна знайти собі справу навіть за умови перебування на самоті. Так що хлопчикові вдалося впоратися з цією проблемою – він гуляв по двору, запускав кораблики і використовував всі ті переваги і привілеї, які дає йому рідна земля і природа в цілому. Наша українська земля в широкому розумінні цього слова дуже красива. Кожен, хто коли-небудь спостерігав за природними явищами, а таких людей завжди була абсолютна більшість, розуміє, наскільки добре вони позначаються на людині, наскільки сильно вони допомагають їй справитися з проблемами і забути про всі можливі неприємності і негаразди. Хочеться вірити в те, що природа рідної землі буде збережена і стане по-справжньому безсмертною. З журбою можна спостерігати за тим, як недбало люди іноді ставляться до природи, але в той же час варто помітити, що останнім часом цим проблемам стали приділяти все більше уваги. Коли настрій поганий і у людини складається думка, що всі навколо налаштовані проти неї, що у світі просто перестало існувати добро, їй необхідно в першу чергу опинитися на природі. Там з нею станеться таке ж перетворення, як це було з маленьким Льонькою з оповідання Віктора Близнеця. На природі людина зможе перевести свою увагу на новий, який живе за своїми правилами і законами, світ, який неймовірно гарний і добрий у своїй гармонії. Думається, що до подібних висновків можна прийти навіть без використання літератури, але якщо такі приклади дійсно потрібні, в їх якості можна використовувати розповідь Віктора Близнеця «Звук Павутинки», відповідно до змісту якої стає чітко зрозуміло, що земля наша безсмертна, добра, вічна і красива!
