Кожен з нас з усмішкою згадує дитинство. Хтось був розбишакою і забіякою , а хтось милим дитятком , як ангелятко. Проте всіх батьки однаково любили, пестили і доглядали.
Згадати всі - всі пригоди просто неможливо , проте є ті , які назавжди в пам'ять. Для декого це перше катання на велосипеді і розбиті коліна , для декого - власний будиночок на дереві, а для декого - захопливі історі дідуся про пошуки скарбів.
Здається, що в дитинстві все простіше. Ніяких турбот. В пісочку сидиш , ліпиш великі замки і ні про що не думаєш. Але раптово все змінюється. У голівці дитини виникає питання : "Як зліпити цей замок, якщо пісок надто сухий і не тримається?". От вам і вели-и-ика проблема виникла.
Або їж собі яблуко , що матуся принесла, і насолоджуєшся. Але знову нізвідки підкрадається проблема : "Як вкусити , якщо сьогодні вирвали передній зуб?!".
Проте які б"проблеми" нам на шляху не траплялися , усі ми так мріємо повернутися у той безтурботний час , коли казочки на ніч вигравали в уяві , а іграшки ставали справжніми друзями.
Зка...
Вірш присвячено всесвітньовідомому польському композитору, автору чудових музичних творів, палкому патріоту своєї Вітчизни, який змушений був після повстання 1831 року жити далеко від рідної домівки — в Парижі. На чужині він і помер, за заповітом його серце поховано в одному з варшавських костьолів. Особлива сторінка в біографії Шопена — драматичні стосунки музиканта з французькою письменницею Жорж Занд. Він був безнадійно закоханий у цю жінку, яка стала його мрією, недосяжним ідеалом, нездійсненним щастям.
У творі М. Рильський прагне передати словами ритм, мелодійність незрівнянної музики композитора, і вже в першій строфі він характеризує звуки шопенівського вальсу, використовуючи цілу гаму епітетів, підсилених порівняннями: кокетливо-свавільні, сумні, як вечір золотого дня, жагучі, як нескінчений цілунок. Щоб передати вплив цих неповторних звуків на душу людини, М. Рильський малює уявну картину — прекрасну жінку-мрію, образ якої викликає в душі слухача безсмертна музика геніального композитора. Це лише плід поетичної фантазії, лише здогад про почуття музиканта, переплавлені в мелодії вальсу під впливом нещасливого кохання до Жорж Занд:
Тільки ...вітер віти клонить і співає
Мені в ушах... Це щастя! Це любов!
Це безнадія!
Важливим є те, що поет за допомогою слова, використовуючи широку палітру художніх засобів, передає ту повінь емоцій, які народжує в душі людини музика. Серед них найбільше епітетів: усмішка примхлива, срібна даль, злагідніле серце, сива невідомість, лукава чи журлива, гаряча чи холодна усмішка. Таємничість музики, загадковість, секрет її впливу ніби підкреслюються численними риторичними запитаннями. Власне, таким розгорнутим запитанням є вся перша строфа:
Шопена вальс... Ну хто не грав його
І хто не слухав? На чиїх устах
Не виникала усмішка примхлива,
В чиїх очах не заблищала іскра
Напівкохання чи напівжурби
Від звуків тих кокетливо-свавільних,
Сумних, як вечір золотого дня,
Жагучих, як нескінчений цілунок?
І далі в тексті знаходимо вже поодинокі риторичні запитання, які передають схвильованість ліричного героя від “ніжного вихору звуків”, від бурхливого моря почуттів, ним народженого. Як точно підмітив поет те, про що написано безліч мистецтвознавчих розвідок, — сум’яття людських почуттів, часом несподіваних, взаємопротилежних, викликаних музикою. Емоційність — риса, спільна для обох видів мистецтва, — і поезії, і музики.
• «Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата,— співаючи зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари...» (Дід Дем’ян)
• «...Коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом». (Михайлик)
• «В її устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками-нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю». (Мати Михайлика)
• «З двору наполохано виходить у рам’ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. ...Жінка зупиняється... потрісканими пальцями поправляє хустинку, а в її чорних очах закипають темні сльози...» (Жебрачка)
• «Біля самого вориння з козубом у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум’янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом і чогось радіють собі». (Люба)
• За яку книжечку « я віддав безсовісному крамареві аж п’ять крашанок…» (« Три торби реготу»)
