В книге Юрия Винничука
"Место для дракона" все переворачивается с ног на голову: дракон вовсе
не февраль и кровожадный хищник, поедающий пышных молодых, а хороший
травоядный мечтатель и романтик. Радуется бабочкам, пишет стихи и читает
Библию. У его пещеры вместо человеческих останков радуют глаз ухоженные
клумбочки мальв, а свое пламенное дыхание он направляет только вверх -
чтобы не уничтожать природу. А самое интересное, что дракон, он же
Григорий, пишет стихи.
Только одна вещь остается неизменной: в мире до сих пор действуют
"драконьи законы". Традиции, мыслит обладатель, в княжестве которого
миролюбиво живет дракон Григорий, обязывают что-убить дракона. Поэтому
княжеские посланцы созывают рыцарей с отовсюду, однако, собравшись
вместе, отважные рыцари ... разъехались, ведь "свирепый хищник" и
понятия не имел с кем бороться, чтоб не нанести никому вреда.
Вот такая каламбурная завязка Винничуковои повести-сказки. Далее, как по
сценарию, начинается коварная игра на человеческих, то есть на
драконьих, эмоциях: князь все чаще наведывается к своему будто вторая
дракона и рассказывает о хлопотах через него. Слаб Григорий, он же
"кровожадный" дракон, соглашается драться с рыцарями, чтобы угодить
князю.
"Жизнь обладателя не стоит и одной строки поэта", - в отчаянии говорит
Григорию его наставник и учитель, одинокий старый отшельник. - "Зачем
воспитывал в нем понимание красоты и добра? Зачем сделал из него поэта?
Поэты так тяжело умирают, и нет им в этом мире места, потому что они
приезжие ".
Продолжая демонстрировать весь парадокс происходящего, автор заключает в
уста драконы не менее парадоксальную прощальную молитву к Господу.
Но принесло убийство дракона спокойствие и мир в княжество? Нет, оно
только пробудило злые инстинкты. "Что произойдет, когда народу будет
мало смерти змея, потому что зло ним не иссякло? Что будет, когда он
бросится искать и другие источники зла? Одного дракона на всю страну
мало. Где взять еще столько драконов, чтобы каждый имел кого распять?
Где взять столько юд, чтобы имели кого переложить вину? Когда народ не
имеет кого проклинать - силы его ослабевает. Боже Пошли нам драконов! »-
Размышляет автор.
Дополняет эти апокалипсистични размышления фастасмагория о тоталитарном
город крыс "Добро пожаловать в Щуроград". Автор говорит устами главного
персонажа: "Мы народ лириков, а не воинов. И уже поэтому обречены на
гибель. Народ, который не породил ни диктатора, не может называться
нацией. Это только толпа, объединенная языком, вышивками и песнями о
бессмертии. Учтите - поют о бессмертии, находясь на пороге смерти! »На
таких несколько жутких мыслях хотим завершить наше повествование. Все
остальное пусть подскажет сердце и прочтения пророческого "Места для
дракона" - второй книги из серии "Произведения" Юрия Винничука.
Мавка — лісова дівчина — живе серед дивовижної природи, серед своїх братів та сестер. У них єдина душа, вони живуть єдиними почуттями, тому і не дозволяє Мавка Лукашеві надрізати ножем березу: «Не убивай! » Своїм серцем вона відчуває навколишню красу: відчуває її в шелесті дерев, щебетанні птахів, навіть у тому, як Лукаш грає на сопілці: Як солодко грає, Як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає/ Йде з самої глибини душі Мавки той дивовижний світ, що змінює усе навкруги, роблячи чарівним. Змінюється і Лукаш, який бачить у ній «королівну» , і намагається стати подібним до неї. Але, як каже Мавка. смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись.
Вона — дивовижна «королівна» лісу, яка є власником сердечного цвіту, «що скарби творить» . Сааме цей цвіт дає їй відчуття прекрасного, не дає загинути її чистому серцю. Має вона в серці «те, що не вмирає». Це її духовна краса, це її чисті почуття, які не зміняться ніколи, як не зміниться і сама Мавка:
Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє, тільки гойно коханого обдарувало ними…
Не вбивають її шире серце ні докори Лукаша, ні злі слова його матері, ні сміх глумливий Килини. Вона — Мавка, а значить вільна, незалежна, хоч ніколи і не забуде свого кохання. Вона хоче вірити в щастя, навіть коли коханий відвернувся від неї: То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна. І щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки! Не вмерло її живе серце, вона не впала у відчай; її душа хоче жити, хоче, здається, обійняти увесь світ. Мавка не йде до «Того, шо в скалі сидить» , який називає її неживою. З яким гнівом вона відповідає:
Ні, я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, шо не вмирає.
Мавка не може вмерти, адже вона, перш за все, лісова істота, яка наділена безсмертям. І хоч, закохавшись, отримує душу, вона житиме вічно, навіть перетворившись у вербу. З цієї верби вийде сопілка, яка буде промовляти до людей, намагаючись змінити їхнє життя.
Занапастив свою душу Лукаш, хоч і мав у серці свій «скарб» , але був він, мабуть, значно меншим, ніж у Мавки. Ця людина не змогла «дорівнятись» до себе самої. Здається, що її життя було нікому не потрібне. Але ні, він «душу дав» Мавці. А значить, вона буде жити вічно:
Будуть приходити люди вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде.
Краса ніколи не вмирає, особливо духовна краса. Вона перетвориться у щось інше, буде мати інші форми, ідеальні чи матеріальні, але не вмре. Це ро-вуміє Мавка, тому що це вона має в серці. І хай ми не побачимо живої Мавки, в нашій пам’яті назавжди залишиться її чудовий спів — спів сопілки, яким промовляє до нас її душа:
<span> Легкий, пухкий потлеиь ляже, вернувшися в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю — стане початком тоді мій кінець.</span>
Іван Сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. Батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. Шукаючи долі в місті, Іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, заступився за Міху Голого, вокзального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. Звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера Брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. Брякус заборонив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тренував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чемпіона. Загибель тренера вразила Івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. Чесний, відкритий, благородний, Іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. Автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство.
Ответ:
Степан Радченко-головний герой твору В. Підмогильного "Місто". Його сміливо можна назвати завойовником міста Києва. Він підкорив це місто, пізнав всі переваги і недоліки столиці.
Вирушаючи з села до Києва, звичайний сільський хлопець хотів підкорити місто, знайти краще життя і можливо привезти щось в село, не замислюючись над тим, що саме він , сам "сільське життя" привіз у місто і підкорив його.
На мою думку Степан, це цілеспрямований герой, впевнений у собі, має за мету ціль і йде до неї, не дивлячись ні на які перешколи, які зустрічаються йому на шляху. Але не тільки з позитивної сторони можна його розглядати, він для досягнення своєї мети використувує жінок, як певні етапи у досягненні своїх цілей.
Наприклад, Надійка - це символ села, тобто самого Степана Радченка, Тамара Василівна - це такий проміжний образ, не село але ще і не місто, Зоська - образ вже самого міста, Рита - це уже підкорене місто, Рита - акторка, фальшива, маска, як і саме місто.
Отже, можна зробити такий висновок, що Степан підкорив місто, але місто в свою чергу підкорило Степана.
Объяснение: