Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,
Лопотіли крилати і рожевим пір'ям,
Лоскотали марево золотим сузір'ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
У хмельні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину,
<span>Вибрати не можна тільки Батьківщину. </span>
Коли я читав повість А. Я. Чайковського «За сестрою», мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч Павлусю було лише п’ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певнр, він на: магався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.Андрій Чайковський не ідеалізує Павлуся. Хоч, звісно ж, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого Павлуся, його присягою на вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх монологах героя, а також перед щирістю та м’якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеимана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.<span>Гадаю, образ Павлуся надовго запам’ятається не тільки мені, а й моїм одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов’ю до рідної землі та її історії.</span>
Біблію називають «Книга книг», бо вона була першою книгою на нашій планеті в якій описується початок і створення світу. Але і багато в чому іншому перевершує Біблія всі інші книги. Як ми вже знаємо, вона перша «справжня» книга за формою. Але, крім того, вона ж стала першою перекладеною, першої друкованою та, нарешті, першою книгою, що має всесвітнє значення
Добро і зло — одвічні дві сили, що змагаються за владу у світі, але жодна з них не може перемогти, тому світ і існує досі. Але це висока патетика, а у звичайному людському житті все, з одного боку, виглядає значно простішим, а з другого, виявляється значно складнішим.
<span>Інколи людині дуже важко відчути, де пролягає межа між добром і злом. Наприклад, тепер у світі багато сперечаються про евтаназію — штучне переривання життя людям, які дуже страждають від хвороби. Людей, які з милосердя вчиняють це, засуджують за законом. Але чи є евтаназія злом? До цього різні люди ставляться по-різному. Одні вважають, що не можна змушувати страждати хвору людину, якщо у неї вже немає сил жити. Інші ж стверджують, що вирішувати долю людини не може інша людина, це справа долі, Бога, але ні в якому разі не людська. І в одних, і в інших є слушні докази їхньої правоти. І можна погодитися з цими доказами, однак у кожному конкретному випадку треба вибирати конкретне рішення, і, можливо, в різних випадках варто вчиняти по-різному.
</span>
Митько та Сергій — два друга-п’ятикласника, які стали героями повісті «Митькозавр з Юрківки, або Химера лісового озера». Винахідливі друзі, отримавши на літо завдання від «улюбленої ботанічки» зібрати колекцію комах, вмовляють своїх батьків відпустити їх у село до Митькової бабусі на усе літо. Сергійкові батьки категорично проти, бо знають, що ці двоє друзів — страшенна вибухова сила, але піддавшись вагомим аргументам про двійки за незібрану колекцію та «передчасне старіння наших організмів», нарешті здаються.
Спочатку їх зовсім не цікавить збирання якихось там комах: і навіщо їм вивчати якусь зоологію, і чим вона може бути краща за ботаніку? Увесь свій час друзі збираються присвятити виключно забавкам, бо на то вони й п’ятикласники, які важко працювали увесь навчальний рік.
Коли Митько та Сергій приїхали до Юрківки, то по дорозі до бабусиної хати вони зустріли місцевого чотирнадцятирічного хлопця Васька, який став жартувати з озброєних сачками приятелів. «Від нічого робити» Васько вирішив пожартувати та налякати друзів. Якось побачивши Сергія та Митька на березі озера, він розповів їм страшенну тайну про моторошне чудовисько, химеру, яка живе в лісовому озері. Хоч, на перший погляд, історія була мало подібна до правди, але вона дуже зацікавила приятелів. І саме тому вони вирішили залишитися на ніч біля озера та перевірити, чи дійсно там ховається страшне чудовисько. З цього і починаються неповторні пригоди друзів, які несподівано привели їх до захоплення зоологією.
Увесь час Митько та Сергій потрапляють у кумедні ситуації, іноді вони близькі до сварки, але намагаються не конфліктувати, бо вони все ж таки справжні друзі, у яких є одна важлива спільна справа. Товариші завжди допомагають один одному та разом викручуються зі складних ситуацій. Юні дослідники долають свій страх перед невідомим чудовиськом, яке, можливо, навіть з’їло людину, залишивши лише одну сандалю, та вперто вартують біля озера.
Звичайно, приятелі були дуже розчаровані, коли з’ясувалося, що насправді нема ніякого Митькозавра, що його просто вигадав Васько. Але ніщо не може надовго зіпсувати настрій Митьку та Сергію, вони розуміють головне: час не минув марно. Вони за цей час дізналися стільки цікавого, що Васькові навіть не снилося. Друзі довідалися багато нового про динозаврів, чудово провели час. Митько та Сергій — найкращі друзі та однодумці, які завжди сповнені сил для нових відкриттів.