<span>«Життю — ні кінця, ні начала», — пише Борис Олійник у своєму вірші. Зразу ж зміст і значення того описаного поетом вибору виносяться далеко за межі окремої ситуації, окремого життєвого епізоду. У своєму вірші поет говорить про вибір, а про вибір — світогляду, життєвої позиції, філософії. Зрештою, антитеза в цій поезії проста: Один передбачливо очі Прикрив ще за крок від межі, Ввійшовши клітиною ночі Тихенько: чи жив, чи й не жив? А інший — на кроки не міряв: Летів, і гримів, і… згорів, І люди відкрили в сузір’ях Зіницю нової зорі.</span><span>Антитеза проста, але вибір не простий. Антитеза проста, але вибір дійсно вічний. Це одвічне протиборство активного життя, діяльності, прагнення й «Я тихенького» існування. Імовірно, лукавить людина, яка стверджує, що ніколи не хотілось комфортного, безпечного, стабільного, оцього «тихенького» буття. Але люди, які все-таки роблять інший вибір. До таких належить і ліричний герой поезії Бориса Олійника. Хочеться написати, що кожен має жити повно, насичено… Ате я цього не пишу. Поезія Олійника «Вибір», на мою думку, не заклик до дії, а заклик до роздумів. Бо не кожен в змозі подужати оце насичене життя і існування. Кожне « гримів, …згорів» вимагає внутрішньої відповідальності й сили духу, що має не кожен. Відтак цей вибір, навіть вибір, залишається відкритим протягом досить часу — аж допоки людина не зрозуміє для себе: чи стане сил, чи стане волі?</span>Що ж до власного вибору, ліричний герой поезії Бориса Олійника висловлюється однозначно, бо він свій вибір вже зробив:<span>Я б вибрав найвищу почесть: У чистім і чеснім бою На чорному мармурі ночі Зорю записати свою!</span>Мені подобається, що цей вірш прочитується не як «мій вибір правильний, відноситься до такої життєвої позиції, бо кожен має так жити, а прочитується як подумай! І обери сам для себе». Відтак, повторююсь, ця поезія видається мені закликом до пошуку власного вибору. Сміливо винісши фразу «мій вибір» у заголовок твору, я тепер навіть розгублений, що я можу сказати про свій Вибір? Адже мій вибір тільки формується, тільки шукаю, намагаюсь розібратися в собі. І тепер, коли настає час написати свій вибір, нехай це тільки шкільний твір, я зупиняюсь і застигаю над рядками. Але ж, думаю я собі, не робити ризикованих поспішних висновків — теж втіха мого вибору. І заспокоююсь. Мені так само хотілося б прожити повне життя. Але з іншого боку я можу відверто зізнатись, що мені хочеться уникнути зайвого ризику, не хочеться робити імпульсивних вчинків, приймати спонтанні рішення, тим більше — не хочеться, щоб через моє «летів, і гримів, і горів» страждали мої близькі, адже нам так важливо знати, що рідні в безпеці.Можливо, і часи змінюються, а можливо, змінюються люди. Можливо, і люди, і тім завжди однакові, просто я намагаюсь виправдати свою не повну готовність , а тим більше — «згоріти». Але ж «жити спішити треба», писав інший класик, української літератури, із цими рядками я повністю згоден. Мабуть, дійсно поспішати жити, але у житті не варто поспішати робити свій вибір, аби він лишився Вибором.<span>
ГАЙ ДА СОКИРИ БАЙКА Є. ГРЕБІНКИ<span>По Гаю темному туга велика ходить, Сокири й Топори затіяли войну, Гай хочуть сплюндрувать і пущі всі пошкодить; Война ся навела на дерево суму; Дуби задумались, осики затремтіли, І клен гнучкий і в'яз із лиха вниз нагнувсь. Аж ось Сокири В Гаю забрязкотіли, І дуб найстарший усміхнувсь. «Не бійтесь! — він гукнув,— того я і жахався, Як з Топорищами сі навісні прийдуть, Аж дерев'яний рід заліза одцурався! Без дерева вони самі нас да не втнуть, От-то було б... але— нехай йому абищо, Якби з Сокирами прийшли і Топорища, Тогді-то був би нам капут». І справді, скілько тут Сокири ні бряжчали, Ні дубчика, ні липки не стяли І тільки де-не-де що кору пописали Да і додому з тим пішли.</span>
Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як із за- ліза ібитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун... Хороший з лиця — повновидий, рум'янець на всю щоку, з чорними веселими очима, з чорним лискучим усом, — він був перший красень на селі (Максим<span> Гудзь).</span> Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, він усіх по- бивав, над усім верховодив (Максим<span> Гудзь).</span> Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; осту- пався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спір- ку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство... Бувши на всьому казенно- му, не маючи великої недостачі в одежі, він не жалував ні- чого свого. Лучалося що-небудь роздобути — все те йшло на гурт, на товариські пропої... Товариші душі в йому не чули (Максим<span> Гудзь у солдатах). </span>Не страшні їй ні походи, ні переходи; завжди моторна, ве- села, до гулянок удатна. Щоб не даром жити, немарно тра- тити час, вона узялась то тим, то сим перепродувати (Явдо- <span>ха з </span>Максим<span>ом).</span>
Охороняти ліси, гаї, сади — зелене багатство нашої країни заклинає нас відомий український письменник Євген Гуцало. Багато творів він присвятив природі.
Його оповідання "Лось" наштовхує на роздуми про добро і зло. В лісі живе могутній лось. У нього багато ворогів: ведмідь, рись, вовк, а іноді й люди. Такою людиною в оповіданні зображений дядько Шпичак. Авторський осуд зажерливості, жорстокості Шпичака відчутний у його портретній характеристиці: "кругленьке, як підпалок, обличчя", у поведінці. Коли трапилось лихо-діти рятували лося, а дядько Шпичак, "присівши у виїмку", насміхався над ними. Потім діти переживали, боялися пропустити мить, "коли лось ворухнеться", а "Шпичак обійшов навколо вбитого звіра й носком ткнув його між роги". Рятуючи лося, хлопчики керувалися благородними почуттями, бажанням допомогти нещасній тварині, а Шпичак, глухий і байдужий до всього прекрасного, прагнув тільки наживи.
Сміливі хлопці здійснили справжній героїчний вчинок. Вони, хоч і малі, але рішучі. Маленькі герої не побоялися рубати "зрадливу кригу", не злякалися погроз дядька, а "подалися в заповідник, щоб заявити охороні". Шпичак же злякався, "його наче щось тіпнуло", коли він зрозумів, що доведеться відповідати за вчинений злочин. Тільки презирство і відразу можна відчувати до цього браконьєра, цієї бездушної людини. А який охоплює жах, коли читаєш опис лося, підкошеного кулею: "Голова лежала так, ніби він прислухався до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик, який усе-таки сподівався зазеленіти, вкрившись листям".
Отже, збереження фауни і флори рідного краю залежить від людини, її совісті. Ставлення людини до природи — це мірило людської моралі. Справжня любов до рідної землі повинна бути не лише споглядальною, а й активною, дійовою, спрямованою на захист і примноження багатства рідного краю.
. На кам'яному острові 2.Це був Тишкевич 3. Самі на острові 4. Тишкевич 5. Допит 6. Гонитва 7. Санькова врожба 8. Двоє серед степу 9. Пастух Рашит 10. В гостях у Вирвизуба 11. Пригоди Дурної Сили 12. Хто ж вивідник 13. Ворожбит Грицик 14. Суд у плавнях 15. Козацькі розмови