Як зазначила Ліна Костенко : "Маруся Чурай - художня, високообдарована натура, творець пісень , які славнозвісні українському народу." Я повністю погоджуюсь з цим,влучним висловом! Дівчина, яка керована палким коханням, звинувачена у страшному злочину - вбивстві. Але насправді діло було так : отруту дівчина приготувала для себе, а її коханий - Гриць Бобренко помилково нею отруївся. Дівчина була притягнута до суду, де був проголошений вирок - дівчина винна, і приголошена до страти...Проте за наказом Б. Хмельницького вирок скасований.Мені подобається те, що Маруся цінує в житті речі, які справді того варті.Розповіді дяка про минуле історичне показали Марусі тяжкі страждання людей від війн і лихоліть. Вона забуває про власний біль, осмислює своє призначення як піснетворця.<span>Маруся </span><span>- вiрна дочка свого народу, i свiй талант вона вiддає народовi. Створенi нею пiснi </span><span>надихають козакiв на боротьбу з ворогом, змiцнюють дух, утверджують нацiональну </span><span>гiднiсть.</span>
6, но произведение незаконченно,и последние части это всего лишь догадки.
- Психологізм у змалюванні персонажів. («…Хотів посміхнутись і не міг: вона довго дивилась на мене, видно, думала, а коли її око впало на моє дране коліно, …соромливо засміялась, тільки губи якось по-дитячому затремтіли, на колосок покотилася непомітно сльоза… Сині очі питали мене: “Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола Зоряна?..”». Автор передає душевний стан героя, коли той раптом зустрів своє перше кохання, тепер уже далеку й недосяжну жінку, жінку, яка ще й досі його кохає, живучи з нелюбом.)
- Прагнення охопити найтонші зміни в настроях, миттєві враження. («Лягаю… “Японка” косо дивиться на дорогу, мої нерви приймають пісні поля і, здається, починають підспівувати самі; десь над ухом б’ється крильцями джміль, гуде, розсотує нерви, і мені до болю хочеться піймати його і задавить…» Герой у великому напруженні, адже дорогою хтось наближається; хоч він і звик до небезпеки, сприймає «пісні поля», одноманітний звук джмеля його дратує так, що хочеться скочити, знайти і задавити його…, щоб хоч якось розрядити напруження.)
-Особливий лаконізм прози. («— В жита! — Треба рушать!» «…Оглянув свою “японочку” — засунув її за пасок штанів, картуз — на очі, а стежкою чорногуза — в жита».)
- Ритмічність. («…Одкрасувались — наливаються, через тиждень-другий — копи, а зараз догоряють; у мене почали дзвонити коси, серпи, а важкий колос схилявся до землі».)
-Багатство відтінків у змалюванні дійсності. (Стосунки Корнія й Уляни: «покотилась непомітно сльоза», «які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба!», «Хай хоч один день буде наш!», «То, Корнію, зуби чортові, а не Дзюби!», «…а то ж нікуди не пускає…», «боязко, з тихою журбою, нагадувала», «перекривила», «тихо поцілувала», «повела бровою і засміялась».)
- Збільшена увага до кольорів і звуків, яскравих деталей. (Очі сині-сині, мов льон; божа коровка; шептали колоски; «я співать хочу…».)
- Уникнення соціальних проблем. (Ми не знаємо нічого конкретного про героя: ні його переконань, ні причини дезертирства; є лише окремі натяки. Герой просто хоче жити, радіти сонцю, любити, і за це платить злигоднями й небезпекою дезертирського життя.)
Гуси-лебеди летели,
Обронили пёрышко,
В летний день метут метели -
Заслонили солнышко.
То — студеная тоска,
То — печаль кручинушка
Кровью бьется у виска,
Эх, горька чужбинушка.
Гуси-лебеди летите,
Где родна сторонушка,
Там озёра сини-сини,
Да поёт соловушка.
Гуси-лебеди кричали,
Разрывали тишину,
Душу тронули печалью,
Будто звонкую струну.