Чіпка
1. Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...
<span>2.На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.</span>
<span>3.А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть...</span>
<span>4. Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий хлопчик. — Запорток! — підхопить другий. — Ходім до нього!</span>
<span>5. Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху.
</span><span>6. Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!
Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.</span>
А потім Алі стало так сумно за своїми друзями. Що вона вирішила повернутися назад у країну. Але як? Спитала вона сама в себе? Я не хочу більше недороблювати справи! Аж тут вона згадала, що у її сусіда 99 недороблених справ. Коли вона прийшла до нього побачила перед собою чоловічка. Того самого Недочеревика. Тільки но вона хотіла сказати... Їх обох забрали у країну Недоладію. Й почали спостерігати таку картину. Усі жителі досі допомагали один-одному. Підійшли вони і до Алі. Що с тобою не так дівчинко? Я..Я тут зовсім помилково! Мене сюди забрали разом з моїм сусідом якого я хотіла попередити. О... Промовили всі співчутливо.( А потім я не знаю що може бути... Мабуть нехай вона знайде Недоладька буде рятувати сусіда й сама вибиратися якось. Це мабуть все на що в мене є фантазія. Чим могла тим допомогла.)
Наше дитинство, спогади, хвилювання, радість, веселощі …
Здавалося, що все на світі так просто, легко. Наша домівка, школа, друзі і ми не маємо хвилини вільної. Поки ми ще діти, не замислюємся ні над чим. Але час, як ми знаємо, невпинно лине, летить, як швидкий потяг. І ми не помічаємо - а вже дорослі. Відразу з’являються непередбачувані проблеми, питання, а все це змушує нервувати, непокоїтися. Часом, навіть буваєш неуважним, неврівноваженим, іноді злим. Та це нічого. Авжеж, усе це природньо, бо ми робимо крок у дорослий світ. Не помітно закінчується безтурботне, веселе, дитяче життя…і ми поступово розуміємо, що воно вже не повернеться ніколи… Але тобі хотілося б зупинити ті прекрасні хвилини щасливого дитинства і назавжди лишитися радісним, безтурботним дитям. Але, на жаль, сторінка цієї історії перегорнута. Та як би ми не кричали, не хотіли повернути ту мить, та наші слова вже беззвучні. Незабаром ми починаємо відчувати, що наше щастя ніколи не завітає до нас. Звикаєш до цієї думки і тоді перетворюєшся на людину, яка вже нічого не чекає від життя, розчаровується, думаючи, що щастя немає. Але в цю саму мить ми повинні вірити у своє тепле, радісне майбутнє, боротися за нього і тримати щастя на відстані не більше як на сантиметр. Звичайно, світ щастя у кожного свій. Хтось лише любить гроші, коштовні речі; хтось полюбляє бути вищим за всіх, інший чекає від життя трішки добра, тепла, поваги, любові, сімейного затишку. Та кожна людина - коваль свого щастя.
Метафори: "яр в'ється гадюкою", "ставочки блищать", "левади зеленіють", "садиба ніби дихала холодком", "Хата потонула в старому садку. Старі черешні кидали од себе густу тінь.", "туман стоїть".
Порівняння: "неначе гілки дерева, глибокі рукави ", "ліс, як зелене море, вкрите хвилями".
Епітети: "покручений яр", "день ясний, літній", "туман легкий".
Тавтологія: білі хати попід горами біліють,.