Популярнисть полягаэ у тому що поеться про батькивщину символику
Пані де Реналь — дружина мера міста Верьера, мати трьох синів. Життя її протікає спокійно і безтурботно. Вона не цікавиться справами чоловіка і справляє враження простушки. Але Жюльєн Сорель, опинившись в будинку Реналей в якості наставника-гувернера, відразу ж звертає увагу на пані де Реналь, яка відрізняється «наївною грацією, чистою і живою». Луїза не любить свого чоловіка. До Жюльєна вона ще не знала пристрасті. Але всепоглинаюче почуття до молодого гувернеру перетворює г-жу де Реналь в палку і самовіддану жінку. Сила цієї любові настільки велика, що вона здатна подолати егоїзм Жюльєна, облагородити його внутрішній світ. … Я вся — одна суцільна любов до тебе. Навіть, мабуть, слово «любов» — це ще занадто слабо. У мене до тебе таке відчуття, яке тільки хіба до бога можна живити: тут все — і благоговіння, і любов, і слухняність … Жюльєн усвідомлює, що це не просто скороминущий зв’язок із заміжньою жінкою, це щось більше. У ньому зароджується у відповідь високе почуття. Але честолюбні задуми Жюльєна спонукають його розлучитися з пані де Реналь. Лист, який Луїза посилає маркізу де Ла-Молю, містить шокуюче зізнання в любовному зв’язку з Жюльєном Сорелем. Лист напівбожевільного характеру, написаний в стані афекту, був всього-на-всього спробою пані де Реналь перешкодити шлюбу коханої людини з іншою жінкою. «Бідність і жадібність спонукали цю людини, здатну на неймовірне лицемірство, спокусити слабку і нещасну жінку і таким шляхом створити собі деякий стан і вибитися в люди … Він не визнає жодних законів релігії. Сказати по совісті, я змушена думати, що одним із способів досягти успіху є для нього зваба жінки, яка користується в будинку найбільшим впливом.» Луїза нічого не може змінити у власній долі, але бажання щастя виявляється непоборним. Любовне безумство пробуджує в ній силу духу, про яку вона раніше не підозрювала. Після вироку Жюльену пані де Реналь домагається зустрічі із засудженим на страту коханим. Жюльєн повертається в своїх почуття до Луїзи Його в кінці життєвого шляху «потягнуло до незлобивості і простоті». Жюльєн немов сповідається пані де Реналь: «У ті колишні часи, коли ми бродили з тобою в вержійскіх лісах, я міг би бути такий щасливий, але бурхливе честолюбство захоплювало мою душу в якісь невідомі далі. Замість того щоб притиснути до серця цю чарівну ручку, яка була так близько від губ моїх, я дозволяв майбутньому забирати мене від тебе; я весь був поглинутий незліченними битвами, з яких мав вийти переможцем, щоб завоювати якесь нечуване становище … Ні, я, напевно, так би й помер, не дізнавшись, що таке щастя, якби ви не прийшли до мене сюди, в в’язницю ». Почуття горя і втрати настільки велике, що через три дні після страти Сореля пані де Реналь помирає, обіймаючи своїх дітей.
-іноді навіть за довгий язик буває сяка-така нврізка на іншому місці;
-олія в макітерці;
-дасть Бог купця, а дідько розгудця;
-за ці три торби реготу мав аж сім смутку;
-сто друзів-це мало, а один ворог-багато!
-і ноги в нас невзуті, і голови босі.
Імпресіоні́зм<span> (від </span>фр. impression<span> — враження) — мистецька течія у </span>живописі<span>, а також в </span>літературі<span> та </span>музиці<span>, котра виникла в </span>1860-х<span> роках та остаточно сформувалася на початку 20 століття у </span>Франції<span>. Засновники імпресіонізму — як і </span>символізму<span> та </span>експресіонізму<span> — діяли на противагу </span>реалізму<span> (особливо </span>неокласицизму<span>, а також і </span>натуралізму<span>). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від </span>неокласицизму<span> не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями зі спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору </span>Моне«Враження, схід сонця»<span> (1872).</span>
У образі — Марусі втілено найкращі риси української дівчини-селянки. Її неймовірна казкова зовнішня і внутрішня врода ідеалізована й змальована в народнопоетичному ключі: «Та що то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бро-воньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте…»; «на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна та ще ж к тому тиха, і смирна, і усякому покірна».
У зображенні Марусі, окрім ознак сентименталізму, письменник широко використав ліризм народної пісенності, засоби фольклорного зображення внутрішнього світу дівчини, сильних і піднесених почуттів. Мова героїні пересипана уснопоетичним народним багатством: пестливою лексикою, опоетизованими звертаннями, емоційними вигуками, прислів’ями, порівняннями (Василечку, голубчику, соколику мій! мій козаченьку; матінко моя рідненька!)
