<span>тема: духовні крила людини</span>
<span>ідея: кожна людина - творить своїх крила: з вірності у коханні,з вічного поривання,з щирості до роботи,з щедрості на турботи і тд.</span>
<span>основна думка: крилатим грунту не треба - тобто, ті хто, усвідомив перевагу духовного над матераільним, став вільним від земних кайданів.</span>
Ответ:
По объёму дума больше исторических балладных песен, с которыми, как и с давним дружинным эпос, имеет генетическую связь[2]. В структуре думы является более или менее выраженные три части: запев основной рассказ, окончание. Стихосложение думы неравносложное, астрофичное, с интонационно-смысловым членением на уступы-тирады, в пении начинается криками «ой», а завершается «гей-гей».
Своей стихотворной и музыкальной формой думы представляют высшую стадию речитативного стиля, развитого ранее в причитаниях, из которых думы переняли некоторые мотивы и поэтические образы. С причитаниями думы роднит и характер импровизации. Длинные рецитации дум переходят в плавные, меняющиеся формы. Каждый кобзарь перенимал от своего учителя образец исполнения в общих чертах и создавал свой отдельный вариант мелодии, под которую исполнял все думы своего репертуара.
Пение дум требует особого таланта и певческой техники (поэтому думы сохранились только среди профессиональных певцов). Доминантный элемент думы — словесный, а не музыкальный, и формируется он в определённой мере импровизационно, поэтому рифмы часто риторические. Рифмы в думах преимущественно глагольные. В поэтике характерны развёрнутые отрицательные параллели , традиционные эпитеты , тавтологичные высказывания , разнообразные фигуры поэтического синтаксиса , традиционные эпические числа . Стиль дум торжественный, возвышенный, чему способствует использование архаизмов, старославянизмов и полонизмов . Эпичность и торжественность дум усиливается ретардациями — замедлением рассказа через повторение фраз-формул.
У думы, в отличие от баллад и эпоса других народов, нет ничего фантастического. Древнейшее упоминание о думах есть в хронике польского историка С. Сарницкого, древнейший текст думы, найденный в краковском архиве М. Возняком в 1920-х годах в сборнике Кондрацкого «Козак Голота».
<span>В своєму оповіданні «Білий кінь Шептало» відомий український письменник В. Дрозд порушив важливі соціальні проблеми, які повинні хвилювати кожну особистість, що схильна до самовираження і самоусвідомлення.Алегоричний образ білого коня Шептала став у оповіданні символом особистості, яка виділяється з натовпу і відрізняється від оточення. Читаючи твір, розумієш, що думки коня, які висловлює в оповіданні письменник – то думки справжньої, особливої, неординарної людини, а зовсім не тварини. У суспільстві таких людей часто називають «білими воронами», тому навіть біла масть героя оповідання обрана не випадково і є своєрідним натяком на цей відомий вислів.Кінь Шептало відчував свою неординарність, він пам’ятав, що його мати працювала у цирку, пам’ятав і розповіді про своїх предків – диких білих коней. Але попри ці знання йому доводилося зливатися з табуном. Це Шептало робив для того, щоб уникнути вибору, щоб не впасти в око жорстокому табунщику Степанові, щоб уникнути навіть його гострого погляду.Однак, прагнення Шептала сховатися було викликане зовсім не бажанням стати частиною єдиного, але безвільного табуну. Його гнітила принизлива робота пересічних колгоспних коней, йому було огидне відчуття близькості пітних крупів табуна, якого навіть на водопій ганяли не до річки, а до колодязного корита. До речі, це теж підкреслює обмеженість світу, у якому доводилося жити Шепталові.Автор оповідання ніби звертається до свого героя із запитанням: «Чи зможе він усе життя бути позаду непривітного конюха, бігати серед спітнілих колгоспних коней, пити з корита скаламучену воду і постійно уникати натовпу?». Та незабаром з’являється і відповідь: білий кінь Шептало все-таки показує свій норов і з загорожі тікає до луків. На просторі від відчуває себе таким же вільним, як і його предки – білі дикі коні. Він купається у річці, лежить на траві, пасеться.Змивши з себе сіру брудну пилюку, Шептало стає білосніжним і сам вражається своєму віддзеркаленню у річковій воді. Саме цей момент стає поясненням того, чому конюх дозволяє собі бити Шептала так само, як і інших коней, хоча той був особливим. Дивлячись на себе білосніжного, Шептало усвідомлює свою особливість, великодушно пробачає конюха Степана і навіть починає за ним сумувати.Врешті-решт Шептало повертається до колгоспного табуна, а щоб зранку знову біти сірим, таким, як і усі інші, викачується у багнюці. Але глибоко в свідомості Шептала не згасає думка про те, що він все одно особливий. І доки у ньому буде жити таке самовизначення, його нікому не зламати. Та серед сірого натовпу все ж краще бути таким же сірим.У оповіданні «Білий кінь Шептало» В. Дрозд створив досить поетичний образ коня – незвичайної особистості, яка прагнула свободи, але залишалася в неволі, яка хотіла самовиразитися, але, скута сірою буденністю, залишалася серед натовпу, дозволивши собі один-єдиний день вільного життя</span>
Зміни напрямок свого руху, щоб не зазнати невдачі
