1) Батько пропонує Василеві поїхати з ним у поле, для того, щоб привити йому любов до праці.
2) Пробудження Василька, і його здивування до червоного неба.
3) Василь зачарувався красою сходу сонця і поля.
4) Жалкування сина з приводу того, скільки він ранків проспав.
Вибирати не можна тільки Батьківщину
Кажуть, що риба шукає, де
глибше, а людина - де краще.
Кажуть, що Батьківщина там,
де м'якіший хліб...
В. Коротич
І їдуть люди часом за кордон - за кращою долею та за грошима.
Але ж іще Шевченко писав:
Немає в світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину...
("І мертвим, і живим...")
Може, й не дуже весело зараз в Україні, але покинути її - те саме, що покинути рідну матір через те що вона, мовляв, хвора. Не вибирають люди матір, не можна вибрати й Баьківщину, як це прекрасно сказав у своєму вірші В. Симоненко.
Коли М. Рильський у справах був змушений деякий час жити в Парижі, серце його линуло додому: "Тужу за вами, солов'ї Вкраїни!". Часом тільки на чужині людина починає розуміти, що для неї означає рідний край.
...цілували
Пил київскої землі
канадці,
Які недавно ще
Українцями звались.
(В. Коротич)
Ні, не можна відмовлятись від рідної землі, якщо ти - Людина. Тим більш, що вона напрочуд красива, наша земля, і краси її та історії не затулять для справжніх людей жодні економічні негаразди. І сьогодні, як за часів Тараса Шевченка
...Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Між ярами, над ставами
Верби зеленіють.
І як за часів Лесі Українки "коло сіл стоять тополі, розмовляють з вітром в полі".
Такий само чесний, працьовитий, волелюбний народ живе на українській землі, чиєї "правди сила ніким звойована ще не була" (П. Тичина). Звучить вільно наша солов'їна мова.
Ти сьогодні зазвучало,
Як початок, як начало,
Як озброєння всім видне,
Слово наше рідне.
(П. Тичина).
Зазвучало слово безсмертної народної мови, якої можна навчатися
У трави - веснянки, у гори крутої,
В потічка веселого, що постане річкою,
В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.
(А. Малишко).
Інакше кажучи, мови, якої можна вчитися у всього, що зветься рідним краєм - Україною.
Не завжди легко жилося українському народу, та завжди справжні сини свого народу любили неньку-Україну.
Кров'ю обкипіла вся наша давнина,
Кров'ю затопила долю Україна
(Леся Українка)
Багато скрутних часів зазнала вона протягом своєї героїчної і трагіч-ної історії. Знала поневолення і війни, та знову і знову ставав на її захист України народ, нищив ворогів і відбудовував міста і села, бо любили справжні українці свою Батьківщину попри все.
Для того, щоб бути патріотом своєї держави, треба не співати п'яними голосами "Ще не вмерла...", а потім тікати за кордон, щоб "тинятись по чужбинах, аж доки дідько всіх не забере" (В. Симоненко). І не обвинувачувати у своїх негараздах інші народи - ніколи цього не робив такий беззаперечний патріот, як Тарас Шевченко, або О. Гончар, що казав: "Ми поважаємо патріотизм кожної нації, бо ми самі патріоти".
Треба бути відданим їй серцем і працювати, щоб розквітла вона ще пишніше, ніж зараз. Кожен з нас може зробити у цю справу свій внесок.
Головне, пам'ятати "яких батьків ми діти" і любити Батьківщину більше, ніж власний добробут. Тому я хочу повторити слова В. Сосюри:
Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову
І мову її солов'їну.
<span>Всією душею бажаю: живи, Україно, квітни, мужня моя красуне, Україна-пісня, Україна-воїн, Україна-трудівниця!</span>
Лист автору
Доброго дня, шановна пані Марино.
Цей лист я пишу як відгук на повість "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських"
Я не можу сказати, що все мені в ній подобається однаково.
Мені подобається Сашко, бо він підприємливий і терплячий, Вадим, бо він сучасний і не такий вже "правильний", Софійка, коли перестає перейматися його долею, її мама, бабуся й дідусь, бо вони схожі на моїх.
Але найбільше я вподобала тітоньку Сніжану. У неї - усі переваги й комплекси, як мені здається, сучасної молодої людини.
І хоча я теж ніби сучасна людина, та чомусь мені у Вашій повісті не сподобалися описи жахів у квартирі, яка поверхом нижче, а ще те, як Яків Кулаківський знущався над своїми рідними. Це теж просто жах!
Шановна пані Марино, я впевнена, що Ви щодня отримуєте сотні листів, у яких читачі діляться своїми думками про Ваші твори. Можливо, мій лист Вам не сподобається. Не сприймайте його близько до серця.
<span> З повагою майже Ваша тезка (ім я)</span>
Новела «Intermezzo» — один із кращих творів Михайла Коцюбинського. Тема — роль митця і призначення мистецтва в суспільстві. В основу твору лягли враження автора від перебування в селі Кононівці, куди він їздив на перепочинок. М. Коцюбинський любив природу, але спочатку й вона викликає відразу. Втома міцно тримає душу письменника, він бореться з нею за свій душевний спокій. І втома поступово відступає. М. Коцюбинський милується природою, подовгу гуляє полями. У листі він зізнавався: «Так полюбив земні простори, сонце, що мені жалко години, проведеної у хаті». Саме тут, серед кононівської природи, зустрівся автор з дійовими особами новели.
У підзаголовку до «Intermezzo» написано: «Дійові особи» і подається їх перелік. Зозуля, жайворонок, три білі вівчарки, ниви, сонце, моя утома, людське горе. На перший погляд, їх і дійовими особами не назвеш, та вони тісно пов'язані між собою, доповнюють одне одного, зумовлені ідейним змістом. Спочатку природа ніби протистоїть ліричному герою: «На небі сонце — серед нив я». Поступово відновлюються сили героя, сонце змінює його настрій, стає бажаним гостем. У закличних словах: «Погаси сонце й засвіти друге на небі...» відчувається готовність героя до нової боротьби. Розгортанню образу сонця допомагають зозуля й жайворонок. Під натиском сил природи відступає «утома». Спершу вона повністю заволоділа героєм, та проходить час, і вона нагадує про себе тінню чи хмаринкою на якийсь час та й поступається місцем сонцю.
Образ селянина — це втілення народного героя. Зустрівшись із ним, герой відчув усі страждання бідного безземельного затурканого селянства. Образ селянина уособлює народ, за щастя і свободу якого повинен боротися митець своїм художнім словом. Ліричний герой співпереживає горю селянина, думає про долю трудящих.
Новела «Intermezzo» — суцільний пейзаж, і в той же час ми не бачимо природи, не знаємо, що в ній відбувається. Перед нами — душа ліричного героя. Саме душею заволоділа втома, саме в душі грає жайворонок на голосній арфі, глибоко в душу западають слова селянина. «Дійові особи» символізують складну боротьбу, що відбувається в душі героя, передають, як поступово, відпочиваючи, приходить він до усвідомлення необхідності боротьби.
<span>Дійові особи новели «Intermezzo» — символи суперечливих почуттів та переживань ліричного героя, який втілює кращі риси митців своєї епохи. </span>
Хто ж він, цей Михайлик?
Це простий, сільський хлопчик, син бідняків. Він дуже допитливий, йому все хочеться знати, до всього дійти своїм розумом, а багато чого довідатися від дорослих. Наслухавшись казок, легенд і розповідей свого діда Дем'яна та улюбленої бабусі, Михайлик сприймає світ, як казку. Він любить зорі у високому небі, запах жита в полі і різних трав у лісі. Любить слухати перепілку в житі і стук дятла на старій груші. Він чуйно прислухається до бентежних звуків гусей-лебедів у високому небі. Михайлик — романтична натура.
А який радий Михайлик приходові літа! Це ж найкраща пора в житті дитини. Він уявляє літо як щось живе, як істоту: "Літо-літечко тихо з полів зайшло в село, постояло біля кожного тину, городу, та й взялося до свого ділечка, щоб усе росло, родило". Великий вплив на Михайлика мала мати, яку він дуже любив, до мови якої весь час прислухався. Мати ріднилася з природою: вона дослухалася до неба, до землі, до схлипування роси. Увага до всього доброго, красивого перейшла Михайликові від матері. Тому він теж, як свята, очікував того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито.
Михайлик підріс. Він дедалі більше прилучається до роботи в господарстві, у всьому допомагає батькам. І скільки в нього гордості! Хоч як не хочеться йому поспати рано-вранці, але встає, коли його будить мати пасти коняку Обмінну. Михайлик знає, що це його обов'язок. Я ще подумала, що я не така. Треба й мені виправлятись. Мене дуже вразив випадок, коли Михайлик хотів йти поковзатись на ковзанці. Аж тут назустріч батько, наказує везти до млина мішок гречки. Хлопчик вертає додому, запрягається в санчата і везе мішок до вітряка. І стільки тут виявилось поваги до батька, слухняності. Хоч інколи буває, що Михайлик не послухається. Але це тільки тоді, коли знає, що це якась дрібничка, що прикрощів батькові чи мамі він цим не завдасть.
А як хотілося Михайликові стати справжнім женцем! Він чекає цієї урочистої хвилини з нетерпінням. Ось мати розгорнула і дозволила Михайлику взяти серп і починати жати. Мені сподобалось, що батьки, за народним звичаєм, радять хлопчику поглянути на схід сонця і почати "на щастя". Михайлик хвилюється, його аж в жар кидає. Але похвала батьків підбадьорює його, і він уже вільніше орудує серпом. Хлопчик працює старанно, напружено, але втоми не відчуває! А коли тато вправно зв'язав сніп, нажатий Михайликом, і поставив його "гузирем на стерню", то це була найурочистіша хвилина в житті хлопчика. Михайлик був гордий з того, що він вливається в лави дорослих трударів: "І славно-славно йти мені між житами до жита. Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!" От де по-справжньому відчувається повага до хліборобської праці, до народних звичаїв.
Влітку Михайлик теж допомагає батькам у господарстві. Він пасе коняку, громадить сіно. Про свої успіхи хлопець розповідає вчительці Насті Василівні. Йому приємно, що вчителька його хвалить.
Михайлик тягнеться до книжки. Він перечитав усі книжки, які були в хаті-читальні. А коли дядько Себастіян записав його до найбільшої бібліотеки в Майдані-Трептівському, то Михайлик аж засяяв з радощів. Це було найщасливішою подією в його житті.
Михайлик — талановитий хлопець. Ще в школі він береться писати п'єси. Спочатку Михайлик багато їх перечитав, а потім і сам захотів написати.
Михайлик — справжній товариш. Найкращим другом для нього є Люба. Між Любою та Михайликом такі світлі, чисті дитячі відносини. їхня дружба щира. Михайлик уміє дорожити цією дружбою. Він ніколи не образить Люби, не дасть її скривдити, захистить від нападника.
Він правдивий хлопчик, глибоко шанує батьків, поважає старших. Михайлик вдячний батькам, що вони навчили його всього хорошого. Завдяки батькам він не цурається ніякої роботи: вміє рубати дрова, боронувати, за плугом ходити, молотити на жорнах, працювати на городі.
Першим учителем у Михайлика був дядько Себастіян. Йому подобалось, що дядько розмовляє з ним, як з дорослим, дає йому читати свої книжки, іноді довіряє Михайликові свої "дорослі" таємниці. З повісті перед нами постає майбутній письменник, який потім своїми творами прищеплюватиме нам любов до нев'янучої краси чародійного слова, любов до людини-трудівника, до людини-творця.