Твір про людину і ліс можна скласти так:
Людина і природа взаємодоповнюють
одне одного. Наприклад, ліс дарує нам кисень. Недарма дерева називають
легенями лісу. Гуляючи в лісі, людина відчуває єдність з природою,
знаходиться у повній гармонії з навколишнім світом. Все у лісі
приваблює: височенні дерева, надзвичайної краси рослини, співи пташок.
Але
людина часто нівечить ліс. Кожен з нас, йдучи на природу, повинен
пам'ятати, що він у цих місцях - не господар, а лише гість. Тому не слід
залишати сміття, мучити дерева надписами, зривати квіточки. Від цього
ліс страждає та хворіє. Пам'ятаймо про нашу єдність з природою та бережімо її!
Одного разу бігла лисиця до саду і здибає по дорозі їжака: «Добрий день, їжаче!» Каже їжак: «Добре здоров’я!» – «Ходи зі мною у товаристві у виноград». А він каже: «Ой страшно, лисичко, бо там господар накладає усе сильце; можемо упасти у біду». – «О, я,– каже,– не боюся, я маю школи закінчені, то дам нам раду!» І пішли.
Наїлися вони винограду і вертаються, та й лисичка піймалася у сильце. «Ей,– каже,– їжачку, братчику, ря¬туй!»– «Ой ні, не поможу, бо я казав, що не знаю; _ та ж ти мені казала, що маєш школи закінчені». – «Ой,– каже,– я уже зі страху забула геть усе».
Уздрів їжак, що біда, і зачав їй радити. «Нічого,– каже,– не роби, лиш як газда прийде, а ти ся зроби неживою – опусти голову, ноги, так як би була мертва, і, може, ця штука удасть». Акурат входить господар. Став над лисицею і каже: «От,– каже,– шкода, що я не був чотири дні в саду, аж лисицю зловив…» Узявся одною рукою за ніс; а другою взяв лисичку за хвіст та й викинув її через пліт.
Але лисиці лиш цього було треба. Схопилася та й пішла додому. Щось четвертої днини іде лисичка знов у виноград. Іде попри їжакову нору і знов кличе його у товаристві у виноград. «Та ти забула уже, що з то¬бою було?» – «Ходи, ходи». Но, наїлися вони знов винограду та й лиш зачали іти, а то їжак упав у сильце. «Ей,– каже,– сестричко-лисичко! Рятував я тебе, порятуй і ти мене». – «Но, що я тобі поможу? Я тобі не поможу нічим!» Та й іде геть. «Рятуй, бійся бога!» Але лисичка і не чує. Але їжак заплакав: «Сестричко! Дуже жили добре, ходи хоч розпрощайся зі мною».
Але, вернулася лисичка, та й обійнялися обоє. «Ой,– каже їжак,– поцілуймося обоє, бо знаєш, що ми смерть зараз». І лисиця вивалила язик і хоче їжака цілувати. Тоді їжак зловив лисицю зубами за язик і міцно тримає. Зачала лисиця пищати не своїми голо¬сами так, що учув господар та й убіг до саду. Є що видіти! Але, узяв він швидко та й лисицю убив, а їжака поволеньки звільнив із сильця і пустив у сад та й від того часу дуже їжаків шанував, бо бачив користь.
Сорочинський ярмарок» - це українська плахта, барвистий колористичний символ жіночої величі та гідності, втаємниченості та загадковості кольору в народній самосвідомості українців» (Стефан-Арпад Мадяр) [1, 146].
«Сорочинський ярмарок» - українська плахта... Чи правий художник С.-А. Мадяр? Які кольори домінують у «Сорочинському ярмарку» і якого кольору «Вечори на хуторі біля Диканьки»?..
Перше кольорове означення, яке ми зустрічаємо у «Вечорах на хуторі біля Диканьки», це прізвисько оповідача, котрого, мабуть, за колір волосся прозвали Рудим Паньком. «За что меня миряне прозвали Рудым Паньком - ей-богу, не умею сказать. И волосы, кажется, у меня теперь более седые, чем рыжие» (виділено мною. - I. К.) [2, 6]. Цікаво, що це кольорове означення (вживається тут 5 разів) використав Гоголь тільки у передмовах до першої і другої частин «Вечорів на хуторі біля Диканьки» і жодного разу не вживає його в інших творах (у повісті «Тарас Бульба» М.Гоголь використовує кольороназву «рыжий» - маємо «рыжий жид» (3), «Шинель» - «несколько рыжеват» і «рыжевато-мучного цвета», «Рим» - «рыжий капуцин»).
Рудий - означає колір дещо невизначений, змішаний, він називає червоний колір предметів, що мають природне червонувате пофарблення [див.: 3, 110].
У «Сорочинському ярмарку» маємо й інші відтінки червоного:
рожевий («.на возу сидела хорошенькая дочка с круглым личиком, с черными бровями, ровными дугами поднявшимися над светлыми карими глазами, с беспечно улыбавшимися розовыми губками, с повязанными на голове красными и синими лентами.» [4, 12-13]);
<span> " Ні! Я жива, я буду жити вічно"</span>
<span> Леся Українка по праву посідає одне з найпочесніших місць серед кращих майстрів пера. Її твори сповнені справжнім натхненням до боротьби за вічне життя.В</span><span>ірш </span><span>«Contra spem spero» є справжнім доказо цього. Поетеса пише про те, що навіть у часи безнодійного смутку вона буде вірити у краще майбутне - йти по життєвому шляху завжди з посмішкою і піснями. Навіть тоді, коли доля змушує її на високу кремяную гору підіймать важкий камінь.</span>
<span> Леся Українка вірить, що якщо вона посіє на вбогім сумнім перелозі барвисті квітки, то прийде вена, яка їх пробудить. Перелоз є глибоким символічним образом людського життя, а квіти - це вірші поетеси. Леся вірить, що її вірші стануть для інших чимось великим, і тоді вона досягне своєї мети - жити вічно, в рядочках своеї поезії і в сердці кожної людини. Леся також вірить і в існування провідної зірки - ясної владарки темних ночей, для неї це доля. А для мене вірші Лесі Українки є тією провідною зіркою у житті. Вони вчать не боятися часу,а боротися і досягати, жити і творити. </span>
Нарисуй целующуюся парочку и эти слова с картинки. Или нарисуй кладбище и плачущих людей на нем