Пригляньмося до Омелька Кайдаша. Вже немолодий, він більшу частину свого життя відробив на панщині, яка «...наклала на нього свій напечаток». Працював він і після панщини, вже на себе, на свою сім'ю. «Він був добрий стельмах... і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря». Читаючи це, співчуваєш старому, бо далі автор розкриває причину цього пияцтва. Він каже, що Кайдаш став заглядати в корчму, «запиваючи давнє панщинне горе». На прикладі старого Кайдаша автор показує, як кріпацтво зламало людину. І хоч воно не вбило в ній трударя, але перетворило на п'яницю. <span>Знайомлячись із Марусею Кайдашихою, помічаєш, що це насамперед сварлива жінка, гризлива свекруха, «наче люта змія». Кріпаччина теж висушила її душу, знищила в ній добре, ніжне, ласкаве. Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довго працювала в панів і наслідувала у них лиху та зарозумілість, навчилася зневажливо ставитися до нижчих за себе, підпорядковувати їх своєму впливу. Але разом з тим вона хороша господиня, вміє добре куховарити. Коли обродилася її невістка Мотря, вона «припала коло свого онука, неначе коло своєї дитини... Кайдашиха тішилася онуком, колихала його, гойдала...» Але через сварки і гризню невістка «не давала їй дитини й одганяла її од колиски. Тільки вночі, тоді як Мотря спала міцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як вона плакала, та годувала її молоком». Так письменник-реаліст показав, що не все в образі Кайдашихи було негативним. Це вплив панщини та дрібної власності зробили її такою. </span> <span>Описав письменник і тогочасну молодь — дітей колишніх кріпаків: Карпа і Лавріна. Сини Кайдаша успадкували від батька працьовитість, турботу за свою сім'ю, а також інтереси дрібного власника. Зовні брати схожі один на одного. Але кожен із них — чітко окреслена індивідуальність. </span>
<span>Старший син, Карпо, був суворий і непривітний. Був упертий, гордий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові: «В його була тільки пара волів, і як треба було спрягатися під плуг, він ніколи не просив волів у батька, а напитував супряжичів між чужими людьми». На противагу Карпові, Лаврін був лагідної вдачі, чутливий до краси й ніжності, схильний до жартів і дотепів. Він з іронією ставився до колотнечі в сім'ї, кепкував з Мотрі. Кайдашиха, вихваляючи сина, каже про нього: «Мого Лавріна, проше вас, хоч у пазуху сховай, а як іде селом, то дівчата аж перелази ламають». </span>
<span>Коли брати одружуються, то гордий та впертий Карпо бере багату дівчину Мотрю, а веселий Лаврін — убогу Мелашку. Мотря розумна, вродлива і чепурна жінка. А за характером вона «...трохи бриклива, і в неї й серце з перцем». Вона любила працю. «Діло ніби горіло в Мотриних руках». Ставши невісткою, вона довгий час змовчувала свекрусі на її докори. І лише тоді, як відчула себе наймичкою, а не господинею, її терпець увірвався: «Я на батька не кричала ніколи, а в вас мусиш кричать, коли робиш на всю сім'ю сама». Захищаючи себе, Мотря поступово втрачає почуття міри, і згодом стає сварливою і жорстокою людиною, яка в сімейних суперечках не зупиняється ні перед чим.</span>
Зараз школу можна назвати моєю другою домівкою. Вона займає значне місце у моєму житті. Саме школа здебільшого визначає мій розклад дня, те, чим я займаюся. Саме у школі я зустрічаю друзів-однокласників, зі шкільних уроків узнаю багато нового та цікавого.Моя школа не нова, їй вже більше двадцяти п’яти років. Це триповерхова світло-сіра будівля у формі прямокутника. Молодші класи розміщені на першому та другому поверсі, а старшокласники вчаться на другому та третьому. Класні кімнати в моїй школі просторі та світлі, з великими вікнами та зручними партами. Стіни їх прикрашені квітами, вишитими рушниками, таблицями, портретами видатних учених.До головного входу веде парадний ґанок з багатьма сходинками. З цього ґанку кожного року восени та навесні нас вітають з Першим та Останнім дзвоником директор, завучі, вчителі та різні гості. З такої нагоди ґанок прикрашають квітами та повітряними кульками.На першому поверсі знаходиться великий просторий хол, де висить розклад занять, стінгазети, оголошення. А найбільшою гордістю його є величезні горщики з високими квітами – пальмами, кімнатними розами, геранями. За ними дбайливо доглядає технічний персонал школи та самі учні. Ні в кого, навіть найбільшого розбишаки, не підійметься рука зіпсувати таку красу!Ще в нашій школі є два спортзали – великий та малий, а біля школи великий стадіон. Клас інформатики оснащено сучасними комп’ютерами, тож я з нетерпінням чекаю, коли цей предмет з’явиться в моєму розкладі. А ще в більшості класів є проектори. На першому поверсі знаходиться бібліотека та читальний зал з багатьма цікавими книжками, а також їдальня, де готують смачні булочки і звідки завжди йде апетитний аромат.<span>У моїй школі досить затишно та є все необхідне для навчання. Мені подобається моя школа!</span>
У романі йдеться і про гедонізм — життя за принципом насолоди. Доріан Грей хоче отримувати від життя тільки прекрасне, як-то кажуть, з’їсти всі плоди, які ростуть тільки на сонячній стороні. Лорд Генрі допомагає йому на цьому гедоністичному шляху — робить підказки, керує теоретично. Правильно сказав Безіл Холлуорд: «Ти, Генрі, не говориш нічого морального і не робиш нічого аморального». Але лорд Генрі вважає, що ні поганого, ні доброго впливу не існує.
Тут можна посперечатися. Адже саме завдяки лордові Генрі так змінилося життя Доріана, саме його слова, які зачаровували ніби музика, змінили життя юнака; саме книга, яку подарував лорд Генрі, навчила його жити по-іншому. Хоча й тут автор ніби хоче застерегти нас: що б не говорили інші, до чого б вони нас не тягли, завжди треба мати свою голову на плечах, і дійсно, не піддаватися ні гарному, ні поганому впливові. Але й справді, якщо я вважаю себе людиною самостійною, то дослухаючись до чиїхось порад, завжди треба аналізувати їх, тому що відповідальність за прийняте рішення завжди лежить на самій людині.
На Федька часто скаржилися його однолітки, і батько, прийшовши з роботи, часто його бив. «Вибивши «сибіряку», батько виймає з кишені дві або три копійки й дає йому» за те, шо завжди говорить правду. Толина мати мало не непритомніла, бачачи, шо її син водиться з Федьком. Толя завжди починав плакати і говорити, що в усьому винен Федько. Благородство Федька і підлість Толі. Федько врятував Толю, допомігши йому з крижини вибратися на берег. А потім, бачачи переляканого Толю, може, вперше збрехав, взявши на себе вину. Толя ж тулився до матері, яка милувала його і жаліла. Він сказав, шо Федько штовхнув його на кригу. Через Толю покарали безвинного Федька, через Толю Федько застудився і помер. А Толя ше у бідної Федькової матері виманив чижика. Моє ставлення до хлопців. Мені подобається Федько своєю правдивістю, відвертістю, готовністю прийти на допомогу у скрутну хвилину. Шкода, шо він помер. А байдужий до чужого горя безсердечний і брехливий Толя живе.
Питання поділу істини і дружби є одним з основних філософських питань міжособистісних відносин. Справа в тому, що, на думку багатьох, істина в людського життя відносна, непостійна і навіть може знаходитися лише в чиїйсь уяві. А от друзі – це близькі люди, з якими багато чого пройдено. Чи варто засуджувати свого друга, якщо він вчиняє дії або говорить щось, що суперечить істині? Чи можна вважати ефемерну істину, прояви якої багатогранні і далеко не завжди послідовні, тим фактором, який може стати перешкодою між людиною та її другом?
Добре відомо висловлювання одного давньогрецького філософа Платона про свого вчителя і теж філософа Сократа – «Сократ мені друг, але істина дорожча». Дійсно, якщо говорити про філософів, державних діячів, відомих письменників і взагалі людей, що здійснюють вплив на суспільство і користуються авторитетом, можна сказати, що істина для них повинна бути вище за дружбу. До цих людей прислухається суспільство, вони перед суспільством відповідають, а тому повинні насамперед бути чесними, справедливими, послідовними. Як би там не було, а при виникненні конфлікту між суспільними інтересами й інтересами окремо взятої людини, інтереси більшості завжди повинні мати перевагу над інтересами однієї особи. Наприклад, якщо керівник держави дружить з впливовим бізнесменом, підприємство якого забруднює навколишнє середовище і тим самим шкодить громадянам, інтерес більшості в даному випадку є важливішим, а дружба між керівником країни і бізнесменом повинна відійти на другий план.
Що ж до простих людей, які не несуть великої відповідальності перед усім суспільством, то від них не слід вимагати віддачі переваги істини над дружбою. Якщо уявити ситуацію, при якій друзі ростуть разом з самого дитинства, протягом усього життя спілкуються, а потім, вже в старості, у них виникає конфлікт щодо питання, яке нібито містить істину, хтось із них може піти на поступки і визнати правоту іншого, навіть якщо це на його думку суперечить істині. Хороші і вірні друзі – це велика цінність у житті людини і не варто відмовлятися від них лише на тій підставі, що у вас різні погляд на ті чи інші питання буття та істини.
Підбиваючи підсумки, можна сказати, що життя людини багатогранне. Однозначної відповіді на питання переважання дружби або істини дати не можна. Кожна життєва ситуація може тлумачитися по-різному, людина при визначенні своєї відповіді повинна задуматися про важливість конкретної ситуації і можливі наслідки для третіх осіб.
