Художній аналіз поезії Тараса Григоровича Шевченка "Думка":
Море - епітет
Грає - метафора
Думка - персоніфікація
Шляхи биті - порівняння і епітет
Це всі художні засоби які ми позначали в класі))
Був собі один бідний чоловік. Дуже вони з жінкою бідували. Пішов той чоловік у ліс по гриби. Підійшла до нього в лісі якась баба.
— Що ви тут робите? — питає баба.
— Збираю гриби. Баба каже:
— Ви бідний чоловік. Нате вам ці три горіхи. Як прийдете додому, розбийте їх і не будете більше бідний. Але дасте мені за ці горіхи те, чого у вас тепер нема.
Погодився чоловік. Приходить він додому і не каже жінці нічого, а пробує, що з тих горіхів буде. Розбив один горіх — і купа золота з’явилася! Б’є другий горіх — друга купа золота! Б’є третій — третя купа!
— Жінко, тепер ми будемо жити, бо грошей у нас є досить. Але за ці гроші я маю дати те, чого в нас тепер нема. Так я з бабою домовився, котра мені горіхи дала.
Жінка каже:
— То добре. Як нічого в нас нема, то нічого й не дамо бабі.
А через якийсь час народилася в них дівчинка. І така красива, що на світі такої більше нема. Аж тепер вони здогадалися, що мають дати бабі.
Минуло років із десять. Той чоловік зробився великим багачем. Дівчинка вже виросла велика. А тут і баба прийшла. «Згодилися ви дати те, чого не мали, то я й беру те, чого тоді не було. Беру вашу дівчину». Взяла баба дівчину й пішла.
А та баба була чарівниця. Це вже дванадцяту дівчину вона від людей узяла. І нічого ті дівчата в неї не робили. Баба була день дома, а на другий кудись пішла. І сказала вона дівчатам:
— Тут е багато кімнат, і ви можете усі кімнати подивитися, лиш у таку-то кімнату не заглядайте.
Одного разу пішла баба, а новенька дівчина думає: «Подивлюся я і до тої кімнати». Відчинила двері, а там лежить та сама баба. Лежить мертва. Дівчина зачинила двері і нікому ні слова не каже.
А баба прокинулася. Вона знала, що та дівчина бачила її мертву, і питає дівчину:
— Що ти бачила в тій кімнаті, як дивилася туди?
— Нічого не бачила і не дивилася.
Баба добре знає, що дівчина дивилася, а дівчина ніяк не хоче признатися.
Коли баба вмирала на добу, то її легко було зробити мертвою й на рік. Треба було тільки переставити свічки: ту, що стояла у баби в ногах, поставити в головах, а від голови поставити свічку в ноги.
Боялася баба, що дівчина комусь розкаже про неї, і зробила її німою. Та відвела дівчину в ліс і лишила.
А тим лісом їхав цар і забачив дівчину.
— Ану, йди подивися, що за дівчина там сидить, — каже він кучеру. Той пішов до неї та й питає:
— Чого ти тут сидиш? — тихо. — Звідки ти? — тихо. — Чого мовчиш? — тихо.
Кучер вернувся і каже цареві:
— Вона нічого не говорить. Мабуть, німа. А красива, що в світі такої я ще не бачив.
— Іди приведи її сюди, — каже цар.
Кучер пішов, узяв дівчину за руку й привів. Як забачив цар таку красу, то не міг очей відвести. «Най вона й німа, але візьму її за жінку», — думає цар.
Привіз її цар додому, оженився та й живе з нею. І через рік такого вона гарного хлопчика мала, що в світі такого більше не було.
А баба-упириця, в якої вона перше жила, прийшла вночі до царського дому та зарубала хлопчика, а мамі його помастила писок кров’ю. Узяла зарубаного хлопчика і пішла. Встає рано цар, дитини нема, а жінка в крові. Зібралися міністри і вирішили, що то вона з’їла дитину. Але цар сказав: «Нічого я їй за це не зроблю, бо люблю її». І простив їй.
Через рік знову народився хлопчик. І знов прийшла баба-упириця й зробила все, як перше. Встає рано цар — дитини нема, а жінка змащена кров’ю. «Ну, — думає цар, — це вона знов дитину з’їла. Але прощає і на цей раз.
На третій рік знайшовся в них ще один хлопець. І з ним сталося те саме, що з двома першими. Встав рано цар — дитини нема. І жінка змащена кров’ю. А люди кажуть йому:
— І ви вимащені.
Тут цар розсердився. Не доста того, що вона їсть дітей, то ще й йому давала їсти! Судити її!
Суд присудив: утопити цареву жінку в гарячій смолі. А баба-упириця приходить і питає її:
— Що ти бачила в тій кімнаті? Кажи, бо зварять тебе у смолі.
— Нічого не бачила, — каже вона. (Баба зробила так, що з нею жінка говорила, хоч для всіх була німа).
Ведуть жінку до ями зі смолою. А чарівниця йде за нею, і ніхто не бачить її, крім засудженої.
— Кажи, що ти бачила, бо зараз укинуть тебе в яму і згориш у смолі, — каже баба.
— Нічого не бачила.
Коло ями читають присуд: «Таку й таку вкинути в яму зі смолою за таку-то провину». А баба знов питає:
— Кажи, що бачила.
— Нічого не бачила.
І баба повірила їй та й крикнула, щоб усі чули:
— Не кидайте її в яму, бо то я винна. Я зарубала дітей і змастила їй писок кров’ю.
Ніхто не бачив бабу, лиш усі чули її голос. І засуджену не вкинули в яму. З того часу вона почала говорити. І розказала людям:
— ...Баба-чарівниця сказала, щоб я не дивилася в одну кімнату. А я заглянула, але нічого не побачила там. Баба думала, що я там щось бачила, і онімила мене.
Баба все це чула і лишила царицю, бо повірила, що та нічого не може про неї розповісти.
Після того молода цариця гарно жила з чоловіком. І мали вони багато дітей. Може, й тепер ще живуть.
Гобсек – герой однойменної повісті Оноре де Бальзака. Він працює лихварем, особисто ходить по домівках клієнтів, вимагаючи оплату векселя. Герой накопичив вже величезний статок, але спрагу грошей так і не втамував. В його характері переважає скупість, але, незважаючи на це, він є неоднозначною особистістю.
<span>Если бы я был Лукашем... </span>
<span> </span>
<span>Мир драмы-феерии Леси Украинки "Лесная песня" наполнен героями двух типов - людьми и мифическими существами, которые живут рядом, общаются, помогают друг другу и конфликтуют. </span>
<span>Лукаш - человек. Он музыкально одаренный, с врожденным чувством прекрасного. Одного теплого весеннего дня парень игрой на свирели разбудил от долгого зимнего сна прекрасную лісовичку - Мавку. Очарованный ее красотой, он полюбил девушку, но раздвоенность души не позволила Лукашу сохранить это чувство. </span>
<span>Любовь - это великий дар небес, который дается не всем, а только избранным. Мало кто может похвастаться, что пережил это чувство и сохранил его на всю жизнь. Часто люди путают любовь с простым увлечением или физическим влечением и горько разочаровываются, когда все быстро проходит. Если бы я был Лукашем, то сумел бы разглядеть настоящую любовь и не отпустил бы его от себя. Никакие условности не должны стать помехой настоящему чувству. Надо оберегать свою возлюбленную от насмешек, злого или неосторожного слова, изнурительного физического труда, грубого быта. Мавка ради любви покинула все, что любила больше всего в мире: напоенный запахами цветов и трав чистый лесной воздух, свободную жизнь, своих добрых друзей и помощников. Она стала носить грубый непривлекательный одежду, жить в пыльной хижине. </span>
<span> </span>
<span>Покинула высокое вершины </span>
<span>И низко на мелкие тропинки спустилась. </span>
<span> </span>
<span>Мавка от чистого сердца помогала по хозяйству: пасла коров, носила дрова, сажала овощи, засевала ниву, распоряжалась в доме и на дворе. И мать Лукаша была невдоволена. ей не нравилась невестка, и старая женщина на каждом шагу старалась задеть ее недобрым словом, оклеветать перед сыном. В этой ситуации настоящий мужчина должен был развести женщин. Мать заверить, что она навсегда останется его самым дорогим человеком, а для своей семьи построить новый дом и жить с любимой женой. Нельзя так просто отказываться от чувства, которое разбудило весну, изменило весь мир и твою душу. Надо защищать его, бороться за него, идти наперекор всему, а не засматриваться на другую, к которой так благосклонно относится мать. А то может случиться так, что другая вместо ожидаемого богатства и благосостояния принесет в сумках нищета. Тогда не освящена любовью дом станет пустым, жизнь потеряет свою приманку и превратится в убогое прозябание. Я бы никогда не допустил этого. Пусть бы моя избранница кому-то и не нравилась, пусть говорили бы люди, что хотели, но на месте Лукаша я бы ценил самое прекрасное чувство, которое способно и оборотня превратить в человека. Любовь надо беречь, ценить и оберегать, и тогда оно наполнит жизнь смыслом, радостью и счастьем. </span>
