Був собі один бідний чоловік. Дуже вони з жінкою бідували. Пішов той чоловік у ліс по гриби. Підійшла до нього в лісі якась баба.
— Що ви тут робите? — питає баба.
— Збираю гриби. Баба каже:
— Ви бідний чоловік. Нате вам ці три горіхи. Як прийдете додому, розбийте їх і не будете більше бідний. Але дасте мені за ці горіхи те, чого у вас тепер нема.
Погодився чоловік. Приходить він додому і не каже жінці нічого, а пробує, що з тих горіхів буде. Розбив один горіх — і купа золота з’явилася! Б’є другий горіх — друга купа золота! Б’є третій — третя купа!
— Жінко, тепер ми будемо жити, бо грошей у нас є досить. Але за ці гроші я маю дати те, чого в нас тепер нема. Так я з бабою домовився, котра мені горіхи дала.
Жінка каже:
— То добре. Як нічого в нас нема, то нічого й не дамо бабі.
А через якийсь час народилася в них дівчинка. І така красива, що на світі такої більше нема. Аж тепер вони здогадалися, що мають дати бабі.
Минуло років із десять. Той чоловік зробився великим багачем. Дівчинка вже виросла велика. А тут і баба прийшла. «Згодилися ви дати те, чого не мали, то я й беру те, чого тоді не було. Беру вашу дівчину». Взяла баба дівчину й пішла.
А та баба була чарівниця. Це вже дванадцяту дівчину вона від людей узяла. І нічого ті дівчата в неї не робили. Баба була день дома, а на другий кудись пішла. І сказала вона дівчатам:
— Тут е багато кімнат, і ви можете усі кімнати подивитися, лиш у таку-то кімнату не заглядайте.
Одного разу пішла баба, а новенька дівчина думає: «Подивлюся я і до тої кімнати». Відчинила двері, а там лежить та сама баба. Лежить мертва. Дівчина зачинила двері і нікому ні слова не каже.
А баба прокинулася. Вона знала, що та дівчина бачила її мертву, і питає дівчину:
— Що ти бачила в тій кімнаті, як дивилася туди?
— Нічого не бачила і не дивилася.
Баба добре знає, що дівчина дивилася, а дівчина ніяк не хоче признатися.
Коли баба вмирала на добу, то її легко було зробити мертвою й на рік. Треба було тільки переставити свічки: ту, що стояла у баби в ногах, поставити в головах, а від голови поставити свічку в ноги.
Боялася баба, що дівчина комусь розкаже про неї, і зробила її німою. Та відвела дівчину в ліс і лишила.
А тим лісом їхав цар і забачив дівчину.
— Ану, йди подивися, що за дівчина там сидить, — каже він кучеру. Той пішов до неї та й питає:
— Чого ти тут сидиш? — тихо. — Звідки ти? — тихо. — Чого мовчиш? — тихо.
Кучер вернувся і каже цареві:
— Вона нічого не говорить. Мабуть, німа. А красива, що в світі такої я ще не бачив.
— Іди приведи її сюди, — каже цар.
Кучер пішов, узяв дівчину за руку й привів. Як забачив цар таку красу, то не міг очей відвести. «Най вона й німа, але візьму її за жінку», — думає цар.
Привіз її цар додому, оженився та й живе з нею. І через рік такого вона гарного хлопчика мала, що в світі такого більше не було.
А баба-упириця, в якої вона перше жила, прийшла вночі до царського дому та зарубала хлопчика, а мамі його помастила писок кров’ю. Узяла зарубаного хлопчика і пішла. Встає рано цар, дитини нема, а жінка в крові. Зібралися міністри і вирішили, що то вона з’їла дитину. Але цар сказав: «Нічого я їй за це не зроблю, бо люблю її». І простив їй.
Через рік знову народився хлопчик. І знов прийшла баба-упириця й зробила все, як перше. Встає рано цар — дитини нема, а жінка змащена кров’ю. «Ну, — думає цар, — це вона знов дитину з’їла. Але прощає і на цей раз.
На третій рік знайшовся в них ще один хлопець. І з ним сталося те саме, що з двома першими. Встав рано цар — дитини нема. І жінка змащена кров’ю. А люди кажуть йому:
— І ви вимащені.
Тут цар розсердився. Не доста того, що вона їсть дітей, то ще й йому давала їсти! Судити її!
Суд присудив: утопити цареву жінку в гарячій смолі. А баба-упириця приходить і питає її:
— Що ти бачила в тій кімнаті? Кажи, бо зварять тебе у смолі.
— Нічого не бачила, — каже вона. (Баба зробила так, що з нею жінка говорила, хоч для всіх була німа).
Ведуть жінку до ями зі смолою. А чарівниця йде за нею, і ніхто не бачить її, крім засудженої.
— Кажи, що ти бачила, бо зараз укинуть тебе в яму і згориш у смолі, — каже баба.
— Нічого не бачила.
Коло ями читають присуд: «Таку й таку вкинути в яму зі смолою за таку-то провину». А баба знов питає:
— Кажи, що бачила.
— Нічого не бачила.
І баба повірила їй та й крикнула, щоб усі чули:
— Не кидайте її в яму, бо то я винна. Я зарубала дітей і змастила їй писок кров’ю.
Ніхто не бачив бабу, лиш усі чули її голос. І засуджену не вкинули в яму. З того часу вона почала говорити. І розказала людям:
— ...Баба-чарівниця сказала, щоб я не дивилася в одну кімнату. А я заглянула, але нічого не побачила там. Баба думала, що я там щось бачила, і онімила мене.
Баба все це чула і лишила царицю, бо повірила, що та нічого не може про неї розповісти.
Після того молода цариця гарно жила з чоловіком. І мали вони багато дітей. Може, й тепер ще живуть.
Тема «Земля» Кобилянська: зображення трагедії братовбивства, що сталася в селянській родині Федорчуків. Ідея «Земля» Кобилянська: земля повинна бути для людини, а не людина для землі.
Не так часто літературні твори викликають жваве обговорення серед моїх однолітків. А поезія Василя Голобородька викликала, якщо можна так сказати, справжній фурор. Перше, що спадає на думку, якщо виникає потреба схарактеризувати якось його творчість, — слово «дивно». Він пише дивні і неочікувані тексти. До того ж усе в його творах є дивним і неочікуваним. Дивує форма, вона близька до вільного, білого вірша — в ній простежується темп, але часто нема рими, іноді цей темп раптово змінюється, як змінюється музична тема. І образи в автора теж дуже неочікувані. Зелене волосся дощу, слова, якими ми мовчимо на самоті. Все це так незвично, але так захоплююче і цікаво.
Звичайні теми поет реалізує по-своєму. Наприклад, поезія про дощ. Мабуть, вірші про дощ писав кожен поет, навіть початківці завжди звертаються до цієї теми. Можливо, саме тому, коли бачиш у заголовку це слово, очікуєш чогось банального, звичного опису природи. Але в Голобородька дощ інакший. У його сприйнятті це зелене волосся, яке плете хмара, а в дощ вплетене все — і сам ліричний герой, і хата, і дерева. І коли дощ скінчиться, все зміниться (хтось набігається, хтось напасеться). А хтось повернеться в дім, що теплий, немов гніздо. Таке своєрідне бачення одразу характеризує автора як талановиту, незвичну людину. Він бачить світ по-своєму і пише по-своєму, зовсім не так, як писали до нього. І річка теж вплетена в дощ, немов дівоча стрічка, і дерева... Здається, ліричний герой бачить вищу єдність, гармонію світу. Дуже свіжим, новим здається цей текст.
Схоже враження справляє і текст «Ми йдемо». У цьому вірші автор звертається до однієї з традиційних тем української літератури. Мені чомусь навіть згадуються «Каменярі» Франка. Той самий вічний рух, вічний неспокій. Але «Ми йдемо» у Василя Голобородька — дуже оригінальний вірш. У його ритм вплетено рух, відчутна динаміка слова, рух думки, рух героїв, рух слів і рядків загадково поєднуються між собою. Поет створює не тільки свій власний ритм, а й власні слова. Мені дуже сподобався образ «тихомрійні села». З точки зору граматики, такого прикметника нема, а от з точки зору життя — він є. Бо як інакше назвати тихі, мальовничі села? Дуже влучний епітет!
Я переконаний, що поезія має бути неповторною, оригінальною, має відображати специфічне авторське бачення світу. Саме такою є поезія Василя Голобородька. Я шкодую, що не познайомився з його творчістю раніше, бо відтепер він один із моїх найулюбленіших поетів.
- "слова без діла, всеодно що гітара без струн", так завжди казав мій дідусь, і нещодавно, я зрозумів, що це дійсно так, і усі свої слова необхідно закріплювати гарновиконанною справою