Я сегодня играл в компьютер играл глагол. Мы с друзьями гуляли на улице гуляли глагол. Вчера на улице быстро стемнело стемнело глагол. мы с папой рыбачили на озере рыбачили глагол.
Ответ:
У них вона знаходила цікаве насичене пригодами життя, незвичайних героїв. Коли вона познайомилася з Євгенієм Онєгіним, то вирішила, що він схожий на героя її улюблених романів.
Не вміючи хитрувати, дівчина пише відвертий лист, в якому зізнається Євгенію в своїй любові. Але її «герой» не відповідає взаємністю. Євгеній Онєгін запрошує дівчину в сад, де в повчальному тоні пояснює їй, що не можна ось так от простодушно кому-небудь довіряти свої почуття.
Через роки Тетяна виходить заміж за знатну багату людину.
Тепер вона не проста сільська дівчина, а блискуча молода жінка. Волею долі вони знову зустрічаються з Євгенієм Онєгіним. І щось перевертається в душі у героя, він починає відчувати закоханість. Сподіваючись на давні почуття героїні, він намагається схилити її піти від чоловіка до нього. Але це вже не та простодушна наївна дівчинка, і тому Онєгін отримує відмову.
Чому ж Тетяна відкинула Онєгіна? Тому що вона зрозуміла, що навіть зараз, стоячи перед нею на колінах, Євгеній не щирий. Раніше вона була молодшою і красивішою, але була занадто простою для нього.
Тепер вона має вагу в суспільстві, блищить в розкішних сукнях, а значить, стала цікавою і Онєгіну. Але все це не має відношення до справжніх почуттів. Ось тому Тетяна залишається вірною своєму обов’язку і відмовляє Онєгіну.
Объяснение:
кожна людина має щастя, але іноді його не розуміє, і почінає цінувати його коли втрачає
Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці Лесі Українки «Лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.
У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку — «весна ніколи так ще не співала…» Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос Лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».
У другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». Природа в’яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.
На противагу Лукашеві, ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення. «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає, як «огнисте дерево». У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.
Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.
Проза життя знищує прекрасну мрію Лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі.
<span>Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.</span>
Життя селянина сповнене щоденної праці на землі. Земля, рідна природа формують його світогляд, ставлення до навколишнього середовища і до людей. У повісті «Гуси-лебеді летять» розповідається про звичайне життя хліборобів, що мешкають у подільському селі.Селяни-трударі у двадцяті роки жили дуже бідно. Не кожний навіть мав чоботи. Але вони пишалися тим, що працюють на землі. Урочистою подією була весняна оранка. А день, коли Михайлик, головний герой повісті, провів свою першу борозну, став для нього справжнім святом.Від землі залежало, чи добрий буде врожай. Тому і ставлення до неї було особливе. Мати Михайлика вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила... Ця жінка нічого не любила так щиро, як землю. Вона глибоко розуміла природу: помічала, як плаче од радості дерево, милувалася весняними сходами, а слово «насіння» взагалі вважала святим. І цю любов до природи мати передавала Михайлику. Мабуть, інші селяни так само прищеплювали своїм дітям пошану до рідної землі, передавали їм різні прикмети та звичаї, пов'язані з нею, як дід Дем'ян своєму онуку.<span>Мені дуже сподобалось ставлення селян до природи, те, що вони вважали її живою істотою, поважали і любили. Мені здається, що така шанобливість і чуйність обов'язково винагороджувалась добрим врожаєм.</span>
