Viginer
5 - 9 классыУкраїнська мова 10+5 б
Напишіть лист до Леоніда Глібова в подяку за його байки (5-6 речень)
Реклама
Следить Отметить нарушение Daaaaaannnnnn 05.05.2015
Ответы и объяснения
annaburyak777
Annaburyak777 Умный
Лист до Леоніда Глібова (6 речень)
Шановний Леоніде Івановичу!
Пише вам учень 5 класу (ім'я та прізвище). Я дуже ціную вашу творчість та дякую вам за ваші визначні твори "Лебідь, Щука і Рак", "Коник-стрибунець", "Зозуля та Півень" і багато інших. Під час їхнього прочитання я відчув, що ваші байки - це справжня скарбниця мудрості.Вони навчили мене засуджувати морально низьких людей та не бути байдужим до страждань інших.
З повагою (ім'я та прізвище).
Зі злості, що тухольці завчасно дізналися про наближення ворога й залишили <span>село</span>
Пані де Реналь — дружина мера міста Верьера, мати трьох синів. Життя її протікає спокійно і безтурботно. Вона не цікавиться справами чоловіка і справляє враження простушки. Але Жюльєн Сорель, опинившись в будинку Реналей в якості наставника-гувернера, відразу ж звертає увагу на пані де Реналь, яка відрізняється «наївною грацією, чистою і живою». Луїза не любить свого чоловіка. До Жюльєна вона ще не знала пристрасті. Але всепоглинаюче почуття до молодого гувернеру перетворює г-жу де Реналь в палку і самовіддану жінку. Сила цієї любові настільки велика, що вона здатна подолати егоїзм Жюльєна, облагородити його внутрішній світ. … Я вся — одна суцільна любов до тебе. Навіть, мабуть, слово «любов» — це ще занадто слабо. У мене до тебе таке відчуття, яке тільки хіба до бога можна живити: тут все — і благоговіння, і любов, і слухняність … Жюльєн усвідомлює, що це не просто скороминущий зв’язок із заміжньою жінкою, це щось більше. У ньому зароджується у відповідь високе почуття. Але честолюбні задуми Жюльєна спонукають його розлучитися з пані де Реналь. Лист, який Луїза посилає маркізу де Ла-Молю, містить шокуюче зізнання в любовному зв’язку з Жюльєном Сорелем. Лист напівбожевільного характеру, написаний в стані афекту, був всього-на-всього спробою пані де Реналь перешкодити шлюбу коханої людини з іншою жінкою. «Бідність і жадібність спонукали цю людини, здатну на неймовірне лицемірство, спокусити слабку і нещасну жінку і таким шляхом створити собі деякий стан і вибитися в люди … Він не визнає жодних законів релігії. Сказати по совісті, я змушена думати, що одним із способів досягти успіху є для нього зваба жінки, яка користується в будинку найбільшим впливом.» Луїза нічого не може змінити у власній долі, але бажання щастя виявляється непоборним. Любовне безумство пробуджує в ній силу духу, про яку вона раніше не підозрювала. Після вироку Жюльену пані де Реналь домагається зустрічі із засудженим на страту коханим. Жюльєн повертається в своїх почуття до Луїзи Його в кінці життєвого шляху «потягнуло до незлобивості і простоті». Жюльєн немов сповідається пані де Реналь: «У ті колишні часи, коли ми бродили з тобою в вержійскіх лісах, я міг би бути такий щасливий, але бурхливе честолюбство захоплювало мою душу в якісь невідомі далі. Замість того щоб притиснути до серця цю чарівну ручку, яка була так близько від губ моїх, я дозволяв майбутньому забирати мене від тебе; я весь був поглинутий незліченними битвами, з яких мав вийти переможцем, щоб завоювати якесь нечуване становище … Ні, я, напевно, так би й помер, не дізнавшись, що таке щастя, якби ви не прийшли до мене сюди, в в’язницю ». Почуття горя і втрати настільки велике, що через три дні після страти Сореля пані де Реналь помирає, обіймаючи своїх дітей.
Чи бути, чи не
бути - ось питання.
Що благородніше?
Коритись долі
І біль від
гострих стріл її терпіти,
А чи, зітнувшись
в герці з морем лиха,
Покласти край
йому? Заснути, вмерти -
І все. І знати:
вічний сон врятує,
Із серця вийме
біль, позбавить плоті,
А заразом
страждань. Чи не жаданий
Для нас такий
кінець? Заснути, вмерти.
І спати. Може, й
снити? Ось в чім клопіт;
Які нам сни
присняться після смерті,
Коли позбудемось
земних суєт?
Ось в чім вагань
причина. Через це
Живуть напасті
наші стільки літ.
Бо хто б терпів
бичі й наруги часу,
Гніт
можновладця, гордія зневаги,
Відштовхнуту
любов, несправедливість,
Властей сваволю,
тяганину суду,
З чесноти
скромної безчесний глум,
Коли б він
простим лезом міг собі
Здобути вічний
спокій? Хто стогнав би
Під тягарем
життя і піт свій лив,
Коли б не страх
попасти після смерті
В той край
незнаний, звідки ще ніхто
Не повертався?
Страх цей нас безволить,
І в звичних
бідах ми волієм жити,
Ніж линути до не
відомих нам.
Так розум
полохливими нас робить,
Яскраві барви
нашої відваги
Від роздумів
втрачають колір свій,
А наміри високі,
ледь зродившись,
Вмирають, ще не
втілившись у дію.
Але тихіш!
Офелія! Згадай
<span>Мої гріхи в
своїй молитві, німфо.</span>