1.)На весні 12412.)Тугарин кримезний як Дуб3.)Скромна та ніжна Мирослава4.) День ловлі Ведмедів5.)На дівчину напала скажена ведмедиця6.)Стародавнє село Тухля <span>7.)Просить у Боярина руки його доньки</span>
Сама назва твору є символічно, оскільки «перехрещує» життєві шляхи персонажів, серед них — представники різних статей, соціальних верств, професій, національностей.Цим твором письменник відкриває нову сторінку в українській літературі,— виводить свого героя-селянина з побутових рамок у суспільне і громадсько-політичне життя
1.<span>Баба з воза - кобилі легше.
2.</span><span>Дай дурневі макогона, то він і вікна поб'є.
3.</span>Місяць — батько, зірка — мати, сонце — їх дитятко
4.Є сало, та не для кота. Є квас, та не для нас.
5. Їв би кіт рибку, а в воду не хоче.
Їж, що дають, а роби, що кажуть.
6.З сухого дерева добре вогонь класти
7.Менше говори - більше почуєш.
8.На двох стільцях не всидиш.
9.Не лізь поперед батька в пекло.
<span>10.Овечку стрижуть, а баран трясеться. </span>
Скласти план до твору "Маруся" пропоную так:
1. Родина Дрота.
2. Маруся-дружка.
3. Іскра між Марусею та Василем.
4. Похід на базар.
5. Знайомство за батьками. Свати.
6. Відмова.
7. Сватання.
8. Від'їзд коханого.
9. Хвороба та смерть дівчини.
10. Василь у монастирі.
Про цей пам'ятник важко розповідати, бо він відомий всьому світові. Він найкращий, неперевершений, єдиний такий у цілому світі.
Але кожного разу, як я показую гостям Харків, я веду їх сюди. Іду, не готуючись до цієї зустрічі, не вибираючи найкоротшого шляху, найкращої точки огляду. Я іду тією дорогою, якою колись привів сюди мене, маленьку, мій батько, якою ми завжди приходимо сюди.
Від нашого будинку не так вже й далеко — спочатку нашою вулицею, а потім Сумською і одразу ж — у першу алею, у тінь старовинних дубів. Я знаю, що вони росли на цьому місці, коли й міста мого ше не було. Я жалію їх, ветеранів, чиї рани затягнуто цементом. Я знову хоч на хвилинку зупиняюсь ліворуч від велетня. Навесні шукаю і з радістю помічаю все ж таки, наперекір часу, зелені віти.
Ось він. Темна блискуча громада постаменту, сходи, що сягають угору, постаті на них. Але це потім. Спочатку — сам Тарас. Велике чоло, зсунуті брови, великі вуса приховують енергійні зморшки біля рота. Накинутий на плечі плащ. Рука, стиснута в кулак.
Сьогодні, здається, я чую:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами.
Нащо стали на папері
Сумними рядами...
Минулого разу лунали рядки "Заповіту". Може, небо було тоді іншим — червоним від заходу сонця, а зараз ось-ось почнеться заметіль.
Тепер обійдемо, мовчки вітаючись. Ось Катерина, що притулила до себе дитинку, захищаючи від злої долі та недобрих людей. Поему я відкрила лише у школі, слово "покритка" зрозуміла пізніше, а ось що Катерина для Шевченка — найулюбленіше, найрідніше у світі ім'я, це знаю змалку.
І козаки, вільні, сміливі, відчайдушні, постають на інших сходинках. Історія гайдамаччини теж прийде лише у школі, а ось спорідненість Тараса Шевченко і Тараса Бульби годі-годі та й вирине з мого дошкільного дитинства. І я згадую, як тато не став колись нічого пояснювати — погодився, що схожі вони, бо обидва були борцями і любили Україну.
І знову киваю Тарасові — втомленому, бородатому, в солдатській шинелі. "Караюсь, мучуся, але не каюсь". Підводжу очі і бачу, що спина того, головного Тараса, не схилена. Це плечі тільки трохи опущено або плащ так накинуто.
Знову дивлюсь в очі солдатові — портретна схожість, він такий, як у моїй книзі, він поруч зі своїми героями. І звучить сумною мелодією:
Зоря моя вечірня,
Зійди над горою,
Поговоримо тихесенько
В неволі з тобою...
Величезний жорнов — тягар долі, прапор з уламаним древком, робітник, селянин з колоссям, дівчина з книгою як протилежність Катерининій долі, як початок і кінець.
<span>Я, звичайно, знаю імена авторів пам'ятника — скульптора Манізера і архітектора Лангбарда, кількість скульптур і розміри кожної з них. Я можу роз'яснити символіку деталей та інше. Але краще просто тихесенько згадати його рядки, підводячи погляд по сходах. Я знаю: не раз ще прийду сюди, а колись тією ж самою дорогою приведу свою дитину.</span>
