Фронтовые дороги пропахли порохом, были в следах воинов, танков и звали с собой на защиту России.
Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.
Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.
Найвищої емоційної напруги сповнений в оповіданні епізод незвичайної смерті мужніх дідів. Платон і Савка гинуть, потопивши посеред Десни свій човен, вщерть наповнений фашистами. Ця драматична сцена теж працює на основну ідею твору. Адже героїчний вчинок дідів — це приклад мужності та відваги для відступаючих бійців, це переконливе підтвердження істинності та щирості їхньої науки. Образи дідусів Платона і Савки у творі символізують невмирущий героїчний дух рідного народу. Невипадково для цієї ситуації письменник-романтик обрав саме « крайню» вікову категорію — старість. Вона якраз увиразнює кращі народні риси: глибоку мудрість, зневагу до смерті, сміливість, здатність до самопожертви в боротьбі з ворогом.
Прочитай. Герой роману Мігеля де Сервантеса Дон Кіхот став всесвітньо відомий ще за життя автора. Простому народу дуже сподобався образ шляхетного лицаря, який подорожує по Іспанії своєї уяви.
Мені теж образ Дон Кіхота здається дуже цікавим і незвичайним. У минулому хитромудрий ідальго вів дещо яке господарство, користувався заслуженим авторитетом у сусідів, любив полювання. Однак, перечитавши безліч лицарських романів, герой уявив собі, ніби все це нагромадження безглуздих небилиць - щира правда, що для нього в цілому світі не було вже нічого більш достовірного. І ось, перетворившись на відважного лицаря, Дон Кіхот вирушає в дорогу - назустріч подвигів.
Всі зустрінуті їм по дорозі люди приймають його за навіжений, дивака, схибленого, тому що в худої шкапи ніхто, крім господаря, не може розгледіти благородного коня, а в млинах - велетнів.
Проте чи так вже смішний і дурний Дон Кіхот, як це може здатися з першого погляду? Невже поради, що даються їм Санчо Панси, який раптом став губернатором, звучать з вуст божевільного? Невже Дон Бовдур став би ризикувати, якщо не життям, то власним здоров'ям, в ім'я захисту честі і справедливості, жертвувати власним спокоєм та добробутом, щоб допомогти бідним і пригнобленим, скривдженим і гнаним? Благородство і порядність, глибоке почуття власної гідності Дон Кіхота не можуть не викликати нашого поваги.
Так хто ж він - благородний лицар або навіжений? Я б назвала Дон Кіхота дивним мрійником, що народилися не в свій час. І тому мені його шкода.
