Твір-роздум на тему "Добро чи зло перемогло в повісті-казці "Місце для дракона" пропоную скласти так:
"Місце для дракона" - фантастичний твір, у якому
головний герой - дракон. На відміну від інших драконів, останній з них є
добрим, чуйним та відвертим. Добрий дракон Грицько уособлює найкращі
риси. Він зумів приборкати свою хижацьку натуру та розвинути найкращі
якості. Тобто Грицько - представник доброго світу. А хто ж уособлює зло? А зло - це людське суспільство з усіма вадами: жагою влади, невмінням організуватися, заздрістю.
Суспільство
починає обурюватись, що поряд з ними мешкає дракон. Нікого не хвилює,
що у цьому випадку не Грицько хижак. І починається вкрай безглузде
полювання на нещасну та самотню істоту, яка ніколи нікому не робила
поганого. Грицько навіть харчувався не м'ясом, як інші хижаки.Добро чи
зло перемагає у казці? Я вважаю, що зло. Це дуже прикро, але Грицько
відходить у небуття. А нещадне суспільство продовжує існувати та шукати,
кого б знищити наступним.
Тема Розповідь про ангела, який незримо супроводжує ліричну героїню<span>Основна думка У кожної людини є янгол-охоронець, який опікується нами все життя, незважаючи на те, що ми його ніколи не бачимо. Людині важливо відчувати підтримку вищих духовних сил і вірити у краще </span><span>Система віршування Верлібр </span><span>Художні засоби <span>Анафора, зменшено-пестливі слова</span></span>
Виконати характеристику Софійки та Вадима пропоную так:
Софійка⇒ щира, чуйна дівчинка, яка намагається допомогти оточуючим. Дівчинка любить Кулаківського, не помічаючи нищівні риси його характеру. А кохання Сашка вона соромиться. Дівчинка не погано вчиться у школі, проте вона не відмінниця. До того ж, Софія - не зірка класу, це проста, звичайна учениця, як і більшість дітей. Проте, Софія часто переймається думками соціуму, що говорить про неї, як про особистість закомплексовану.
Вадим⇒ хлопець з багатьма вадами. Його батько - багатий чоловік, який не опікується вихованням сина, а лише надсилає кошти. Мама хлопця теж не приймає участі у його вихованні. Вадим проживає з бабусею. Так стається, що його починає виховувати вулиця. Він має гроші, але він самотній. Хлопець палить, гуляє і навіть краде. На відміну від Сашка, цей персонаж має більше негативних рис.
Хто з нас не любить книжок? Дійсно, важко уявити таку людину. У народі
кажуть: "Хто багато читає, той багато й знає". Кожен — інтелігент,
бізнесмен, робітник — має хоча б невеличку особисту бібліотеку.
Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди
стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно
прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою.
Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять
невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з
книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як
виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки,
про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен
письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь,
зберігаючи це все для нащадків.
А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не
вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння,
дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також
не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо
сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі
писати на папері.
Народився Павло Тичина 27 (за іншими свідченнями — 23) січня 1891р. в
с. Пісках, Чернігівської області, в сім'ї сільського дяка (він же —
учитель у «школі грамоти»). Вчився спочатку в земській школі, потім у
чернігівській бурсі (фактичною платою за це навчання були співи малого
Павла в монастирському хорі, — у хлопця виявились чудові голос і слух),
згодом — у місцевій духовній семінарії. Пізніше він знайомиться з
славним земляком-чернігівцем — М М Коцюбинським, відвідує літературні
«суботи» в його домі, читає там свої, схвально зустрінуті, вірші,
підтримує сердечні стосунки з старшим письменником аж до його смерті.
Друкуватися П Тичина почав у 1912р., перша збірка віршів — «Сонячні
кларнети» — датована 1918р. (фактично вийшла весною 1919р).
Після семінарії П. Тичина вчився в Київському комерційному інституті,
одночасно працював на різних дрібних посадах — в конторах та редакціях
газет і журналів, в українському театрі М. Садовського (помічником
хормейстера). Жовтневу революцію він зустрів уже зрілою людиною і
відомим поетом молодшого покоління. Знамениті вірші весни і літа 1919р.
— «На майдані», «Як упав же він з коня...» та ін., — а потім і вся
збірка «Плуг», принесли йому славу натхненного співця «краси нового
дня». Він працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві
«Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі
ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко.
В 1923р. П. Г. Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут
він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську,
починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем
заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства. Формально
позапартійного тоді письменника, його обирають членом Харківської
міськради, трохи пізніше — кандидатом у члени ВУЦВИКу. 1927р. він
посилає М. Горькому на Капрі книжку своїх віршів і одержує від нього
ласкавого листа, в якому автор «Матері» писав, що знає українського
поета дуже давно, ще з розповідей М. Коцюбинського.
Активна громадська і державна діяльність П. Тичини, набуває широкого
розмаху в передвоєнні, а особливо — повоєнні роки. З 1938р. і до кінця
життя він — депутат Верховної Ради УРСР, протягом двох скликань був її
Головою, обирався депутатом Верховної Ради СРСР кількох скликань.
Академік АН УРСР (з 1929р.), він у передвоєнні та в перші воєнні роки
працює директором Інституту літератури АН УРСР, а з 1943 по 1948р. —
міністром освіти Радянської України.
В часи Великої Вітчизняної війни П. Тичина був прийнятий до членів КПРС.
Згодом він неодноразово обирався членом ЦК КП України. Поет удостоєний
звання Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії СРСР та
Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967р. в Києві.
Перші відомі нам вірші Тичини (з тих, що збереглися) датовані 1906 —
1908 pp., і серед них, ще геть «невстояних» і в формі, і в змісті, є
така маленька перлина, як «Блакить мою душу овіяла».
