Ответ:
Благородство мужність і патріотизм героїв повісті за сестрою
сочинение.
Твір за сестрою показує нам лихі часи коли український народ страждав від нападів Татар. В повісті є багато образів мужніх, патріотичних та благородних персонажів. Всі вони прості люди які не зігнулися під тиском долі. Павлусь один із таких. Його село спалили, родину вбили, а сестру і батька викрали. Те, що він залишився в живих і те, що він відчайдушно вірив у порятунок сестри можна назвати мужністю хлопця. Він благородно допомагав козакам. Відверто ненавидів Татар. Не дивлячись на всі ці умови він залишився простим юнаком. Якого не зіпсувала війна козаків і Татар... Надіюсь допоміг сформулювати вашу думку.
Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 року в селі Піски Koзеленького повіту на Чернігівщині в сім’ї церковнослужителя. Освіту здобув у початковій духовній школі та в духовній семінарії в Чернігові.Під час навчання в Чернігові виявилось неабияке музичне обдарування майбутнього поета — годі він брав участь спочатку в семінарському, а згодом у міському хорі. Музикальність — важлива риса особистості Тичини — на¬була яскравого вияву в його поетичній творчості.
За часів свого чернігівського побуту Тичина зазнав відчутного впливу української інтелігенції, зокрема таких відомих письменників, як М. Коцю¬бинський та В. Самійленко. Саме тоді Тичина дебютував як поет — перші його творі! датуються 1906 роком. Публікації молодого поста з 1912 року почали з’являтись на сторінках журналів «Літературно-науковий вісник*, «Рідний край», «Українська хата».
1913 року Тичина переїхав до Києва, де вступив до Комерційного інсти¬туту’. Навчання поєднував із працею в театрі М. Садовського, в якому вико¬нував обов’язки помічника хормейстера. Літературні зацікавлення зумовили співробітництво Тичини з газетою “Рада”- (пізніше — “Нова рада”). На той час припадають його знайомство та співпраця в редколегії газети з відомими українськими літературними критиками А. Ніковським та С. Єфремовим.
На творчості Тичини суттєво позначились події 1917 року, пов’язані з бо¬ротьбою українського народу за незалежність. Поет переймається загальним піднесенням, емоційно переживає прагнення пригнобленого народу здобути національну свободу.
Дебютна поетична збірка Тичини «Сонячні кларнети» (1918) стала най-більш яскравою подією в українській літературі того часу. Вона поставила автора в ряд найкращих поетів європейського рівня.
Далі був складний шлях через тривоги й сумніви, навіяні кривавими подіями іромадянської війни. Суперечливі настрої тих часів віддзеркали-лись у збірках поета «Замість сонетів і октав» (1920), “Плуг” (1920), «Вітер з України» (1924).
1923 року Тичина переїхав до Харкова, тодішньої столиці Радянської України. Переїзд збігся в часі з початком творчої кризи поета.
Харківське літературне життя, з одного боку, відзначалось бурхливою активністю, динамікою, а з іншого, — відчутним ідеологічним контролем з боку владних інституцій, що постійно посилювався. Хотів того чи ні, але
Тичина поступово втягувався в загальну систему цієї контрольованої літе¬ратури. У різний час він входив до таких організацій, як «Гарт» і ВАПЛІТЕ, очевидно, тоді зазнав виливу українських письменників комуністичного штибу. Коли ж розпочалися репресії проти української інтелігенції, страх просто паралізував поета. 1934 року вийшла етапна для нього поетична збірка «Партія веде». Вона показала, що Тичина повністю прийняв панів¬ну ідеологію, розчинившись як творча особистість у потоці пропагандист¬ських штампів.
Відтоді поета офіційно проголосили класиком української радянської літератури. Він видав ше чимало книжок, які, щоправда, не відзначаються особливою художньою вартістю.
Помер Павло Тичина 16 вересня 1967 року в Києві.
Добро-Софійка,Сашко,Сніжана.
З прийняттям християнства в Київській Русі виникає перекладне письменство візантійського та південнослов'янського, або болгарського, походження. Язичницька Русь, як і інші країни, що прилучилися до християнства, повинна була насамперед скористатися давно виробленими видами церковно-християнської літератури, без якої неможлива була пропаганда нового віровчення і нового світогляду. Такими були біблійні книги «Ветхого» (старого) і «Нового завіту» та прилучені до них апокрифічні сказання, твори житійної, або агіографічної, літератури, релігійно забарвлені історичні хроніки, що викладали історичні факти в світлі церковно-християнської ідеології, твори з питань утворення світу і будови всесвіту, що трактувалися з позицій того самого світогляду, твори «отців церкви», присвячені питанням християнської догматики і моралі, тощо.
Давньоруська література не могла не скористатися досвідом старшої за віком християнської літератури, і сама собою здібність новонаверненої Русі до широкого і дуже швидкого засвоєння візантійської книжності, а також живе зацікавлення нею — беззаперечне свідоцтво висоти культурного рівня Давньої Русі.
Давнім посередником при переході до нас візантійської літератури була Болгарія, що в X ст. за часів царя Симеона переживала «золотий вік» своєї писемності. Деякі твори візантійської літератури перекладалися в Київській Русі безпосередньо з грецької мови під час пожвавлення в нас перекладної діяльності за Ярослава Мудрого.
Склад перекладного візантійського матеріалу, засвоєного Давньою Руссю, визначався, з одного боку, тим, що саме Візантія через свою церковну агентуру поставляла на Русь, з другого — приналежністю давньоруських літературних діячів здебільшого до церковного кола: специфічно світська література з романтичними сюжетами, вільна від морально-релігійного забарвлення, яка побутувала у Візантії, зовсім була невідома на Русі. Слід підкреслити при цьому, що проникнення на Давню Русь пам'яток візантійської літератури в самій суті не заважало самостійному розвиткові давньоруської літератури. Це пов'язано насамперед з вимогами реальної історичної дійсності. Навіть у тих випадках, коли оригінальна література щось переймала в перекладної, вона при цьому не втрачала ознак самобутності.
Як і оригінальна, перекладна література на давньоруському грунті протягом свого побутування піддавалася найчастіше процесові редакційних переробок і разом з тим органічно включалася в загальний літературний потік, що стирав грані між чужим і своїм. Між іншим, деякі літературознавці перебільшували значення перекладної літератури, чим знецінювали оригінальну літературу Київської Русі. Основою, на якій виникла і розвивалася оригінальна література східних слов'ян часів Київської Русі, була не перекладна література, а тогочасне реальне життя, високий рівень матеріальної і духовної культури, народна поетична творчість та народна мова наших предків.
З прийняттям християнства Київська Русь отримала здебільшого у староболгарських перекладах з грецької біблійні книги — старозавітні, які розповідають про долю давньоіудейського народу, й новозавітні, пов'язані з початковим періодом християнства. І ті, й ті мали в собі різноманітний матеріал легендарних і міфологічних переказів, народних повір'їв, юридичних порад, релігійної публіцистики, епічних та ліричних творів релігійного і світського характеру, історичних творів, написаних тільки на переказах, вірогідність яких мінімальна, як мінімальна вірогідність авторства окремих частин Біблії. Увесь цей матеріал відзначається винятковою суперечливістю і неузгодженістю, головним чином тому, що біблійні книги складалися протягом довгого часу — від першого тисячоліття до нашої ери і кінчаючи III ст. нашої ери.
Повість "Шпага Славка Беркути" навчає нас розумінню того, як важливі в житті кожного з нас моральні чесноти. Як же важливо мати повагу до близьких людей - батьків, друзів, та й загалом до кожної особистості. Кожен з нас має нести відповідальність за свої вчинки. Життя має свої закони, свої випробування, які кожен має пройти достойно, залишаючись людиною. Підлість, байдужість, безвідповідальність духовно нівечать людину, деморалізують її. Твір "Шпага Славка Беркути" - багатоаспектний та багатопроблемний, що, перш за все, вчить своїх читачів бути людяними та чуйними.