Головний герой це головний в творі його зображають найбільше в тексті
Реґіна — сирота, але вона тип психологічно нестійкий, слабкий, податливий, схильний коритися. Вона змалку звиклася з нещастями, змирилася з їх невідворотністю, не виробила в собі житейського імунітету.В образі Реґіни приваблює її глибокий внутрішній світ меланхоліка, здатність на справжнє почуття. Попри це, слабкість характеру невідворотно дається взнаки: дівчина навіть не думає протестувати намірам тітки видати її за зовсім чужу, незнайому людину, – попри те, що якраз перед цим вона зустріла своє кохання і усвідомила це. За такі речі життя карає. Десять років у холодних пазурах збоченця Стальського – це може й надміру жорстоко. Але завважмо: весь цей час вона не насмілися цьому протистояти інакше, як слізьми й самобичуваннями. Скажемо так: не насмілилася протестувати сама, наївно надіючись на доброго священика, що напоумить її потвору-чоловіка. Відтак же, коли Євгеній у хвилину психологічної слабкості, спричиненої враженням від раптової зустрічі з нею, пропонує Реґіні кинути все, вкрасти її і втекти світ за очі, вона лише спочатку реагує адекватно – охолоджує його хвилинний намір; насправді ж сприймає в глибині душі його слова за чисту монету і сподівається на них, – адже, прийшовши до Євгенія увечері напередодні вирішального для його кар’єри дня і “підставивши” його таким чином, вона підтверджує, що їй ідеться зовсім не про розлучення зі Стальським… Такі мазохістичні натури, доведені до крайньої межі відчаю, таки здатні на поступок, але – лише на один. Так сталося і з Реґіною: вона вбиває Стальського, але й самій їй після цього уже не жити.
Зка...
Вірш присвячено всесвітньовідомому польському композитору, автору чудових музичних творів, палкому патріоту своєї Вітчизни, який змушений був після повстання 1831 року жити далеко від рідної домівки — в Парижі. На чужині він і помер, за заповітом його серце поховано в одному з варшавських костьолів. Особлива сторінка в біографії Шопена — драматичні стосунки музиканта з французькою письменницею Жорж Занд. Він був безнадійно закоханий у цю жінку, яка стала його мрією, недосяжним ідеалом, нездійсненним щастям.
У творі М. Рильський прагне передати словами ритм, мелодійність незрівнянної музики композитора, і вже в першій строфі він характеризує звуки шопенівського вальсу, використовуючи цілу гаму епітетів, підсилених порівняннями: кокетливо-свавільні, сумні, як вечір золотого дня, жагучі, як нескінчений цілунок. Щоб передати вплив цих неповторних звуків на душу людини, М. Рильський малює уявну картину — прекрасну жінку-мрію, образ якої викликає в душі слухача безсмертна музика геніального композитора. Це лише плід поетичної фантазії, лише здогад про почуття музиканта, переплавлені в мелодії вальсу під впливом нещасливого кохання до Жорж Занд:
Тільки ...вітер віти клонить і співає
Мені в ушах... Це щастя! Це любов!
Це безнадія!
Важливим є те, що поет за допомогою слова, використовуючи широку палітру художніх засобів, передає ту повінь емоцій, які народжує в душі людини музика. Серед них найбільше епітетів: усмішка примхлива, срібна даль, злагідніле серце, сива невідомість, лукава чи журлива, гаряча чи холодна усмішка. Таємничість музики, загадковість, секрет її впливу ніби підкреслюються численними риторичними запитаннями. Власне, таким розгорнутим запитанням є вся перша строфа:
Шопена вальс... Ну хто не грав його
І хто не слухав? На чиїх устах
Не виникала усмішка примхлива,
В чиїх очах не заблищала іскра
Напівкохання чи напівжурби
Від звуків тих кокетливо-свавільних,
Сумних, як вечір золотого дня,
Жагучих, як нескінчений цілунок?
І далі в тексті знаходимо вже поодинокі риторичні запитання, які передають схвильованість ліричного героя від “ніжного вихору звуків”, від бурхливого моря почуттів, ним народженого. Як точно підмітив поет те, про що написано безліч мистецтвознавчих розвідок, — сум’яття людських почуттів, часом несподіваних, взаємопротилежних, викликаних музикою. Емоційність — риса, спільна для обох видів мистецтва, — і поезії, і музики.
