На думку інших людей , ще одним дивацтвом було в хлопця бажання читати.Бо Михайлик перечитував все. В одній з книжок описувалося здичавіння чоловіка, який покинув місто. Він оселився в степу, орав землю і навіть чоботи став мастити дьогтем. Тоді ще не всі знали, чим ще, крім дьогтю мастити чоботи
Хоча мати й гримала часто за те, що хлопець не може відірватися, мов заворожений, від книжки, і грозилась викинути їх у піч, та все ж читання не припинялось.
Навесні мати починала діставати з комори, скрині, сипанки, з—під сволока і навіть з—за божниці свої вузлики з насінням. Вона радісно перебирала своє добро і в мріях вже бачила себе посеред літа поміж зеленого зілля. Насіння для неї було святим. "Мати вірила: земля усе знає, що говорить, чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого". Це мати навчила любити землю, роси, ранковий туман, любисток, м'яту, маковий цвіт і калину, "вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і яку розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль".
В роки розрухи через село проходили різні люди. Одні тікали від голоду, інші шукали кращої долі, треті — заробітку. Одного разу через село йшла жінка з хлопчиком. "їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду". Назавжди запам'ятався хлопцеві той, "хто пожалів її материнству, її дитині скибку насущного хліба". Малому хлопчику було дивно й боляче спостерігати байдужість дорослого, і він простягнув голодній дитині жменю гарбузового насіння, що витяг зі своєї кишені.
Я знаю що твір вийшов дуже довгий але якось так)))
«Слово про похід Ігорів» – визначна пам’ятка нашої давньої літератури. І хоч автора твору ми не знаємо, проте він справжній патріот Руської землі. В його розповіді не тільки сумні нотки за поразку Ігорової дружини, але й гордість та одночасно смуток і біль за свою вітчизну, що вже тоді була великою державою.Руська земля постає перед нами у всій красі – велика, безмежна. Кордони її простягнулись на тисячі кілометрів. Але немає єдності між князями Київської Русі, чвари і міжусобиці панують в часи автора «Слова…». Бажання отримати більшу владу та багатство штовхають князів на стежину протистоянь. Не хочуть ці «непослушні діти» слухати і великого князя Київського Святослава. От тому і не відгукнулися князі, за винятком його брата «буй-тура» Всеволода, на заклик князя Ігоря виступити єдиною силою проти половців. Можливо, князі вважали, що для них достатньо участі і в переможному 1184 року поході проти половців, а, можливо, не хотіли вони бути під керівництвом Ігоря. Автор «Слова..» зі смутком і жалем згадує ті часи, коли Руська земля була єдина і неподільна, могутня і багата. Слава про неї летіла в далекі землі, відлякувала ворогів, а половці не сміли йти на Русь, але «уже бо, браття, невесела година настала», князі почали «крамолу кувати», землі ділити, від ворогів не боронити. Тому малою силою князь Ігор не міг здолати більш численного ворога. А його поразка стала поразкою всіх князів і Руської землі.Руська земля… Вона як жива істота постає перед нами з чарівною природою, величними, працьовитими, гордими людьми. Більше двадцяти разів звучить у «Слові…» «Руська земля». І це невипадково. Адже вона виступає головним героєм твору. Частинкою цієї землі є не тільки чудова природа, але й князі, народ, який живе тут. Доля землі і доля народу тісно пов’язані між собою. Із землі живуть люди-ратаї, на ній вони стражу дають, терплять лихо через князівські чвари. Не дивлячись на постійні князівські міжусобиці, народ усіх земель Русі живе одними переживаннями, тривогами, думками та почуттями. Єдина духовна єдність русичів. Ігор вирушає в похід – за Сулою іржуть коні, у Києві дзвенить слава, Новгороді «трублять труби», а в Путивлі стоять стяги.Руська земля живе своїм життям і, як губка, вбирає в себе все хороше і зле. Вона в гармонії з людьми. Єдиним плачем, невисказаною тугою людини і землі звучить опис спустошеної, усіяної трупами Русі. Рідна земля допомагає князеві Ігорю повернутись з полону, додаючи свої магічні сили. Природа теж частинка цієї землі. «Сонце червоне в небі ясному» сяє і радіє над землею, коли Ігор повернувся до рідної землі.<span>Автор «Слова» зображує Руську землю великою і багатою, тривожиться за її долю, мріє про часи, коли Русь буде єдина, могутня, закликає князів об’єднатися в боротьбі проти зовнішніх ворогів. В єдності сила народу, сила держави – ця ідея актуальна і в наш час. Тому «Слово» – твір вічний, бо його ідеї важливі для всіх часів і народів.</span>
Наталка-головна героїня п'єси "Наталка Полтавка". Автор ідеалізує образи Наталки та інших героїв. До неї в селі ставляться поважно, тому вона дуже поважає свою честь і відмовляє возному, який хотів всім довести, що насправді, Наталка йому не від мовить. Вона - дівчина працьовита, вірна, допомагає своїй матері і поважає її, чому і планую одружуватися з возним. Її образ є ідеальним зі всіх сторін, Наталка вірна у своєму коханні, коли її коханий повертається, то вона не боїться думки оточуючих, що доводить, що Наталка має власну думку та опору.
Для сучасної молоді вона є прикладом ідеальної дівчини, поведінки та є уособленням того, куди ми повинні розвиватися. Якщо кожна дівчина бодай на 1 десяту буде схожа на неї, то життя стане неймовірно легшим та приємнішим в нашому суспільстві!
Пояснення:
ШРАМ (справжнє прізвище Чепурний)
По одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по
пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий «козарлюга». Був він син
паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і
вже сай вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетцу маном Остряницею, то
і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би
у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських
консистентів ,і урядників над українцями, за наругу католиків і унітів над
греко-руською вірою. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши
собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди божої рибалкам і
чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не
два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на
ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не
ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія... У тих-то случаях
пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й
забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним
його записано. не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не
служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити
богові.
Іванець Брюховецький
Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому
Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у
гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» —
озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало,
синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає».
От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято.
Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав
прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не
зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од
усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там
осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за
ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма
обнімається, да братається, да горілкою поїть...Запорожці так собі його
вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван
Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!
