Угар Вовк — тухольський боярин, якому князь пожалував землі Тухольчини. Вважає себе вищим за громаду і хоче насаджувати нові порядки. Відмовляється віддавати Мирославу за Максима бо вважає простого смерда недостойним боярської дочки. Видав монголам плани руської дружини напередодні битви на Калці, та знову стає зрадником, приводячи монголів до Тухлі. Портрет і зовнішність Тугара Вовка «…Був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів». Риси характеру Тугара Вовка а) підступність; б) хитрість; в) гордість; г) зарозумілість; д) корисливість; е) улесливість. Тугар Вовк — не щасливий. Батьків своїх не пам’ятає, втратив дружину, а пізніше й дочка відцуралася батька. Але в цьому Тугар Вовк сам винний. Його гордість, зарозумілість, зневажливе ставлення до народу, прагнення до влади знаходять вияв у його вчинках, перекреслюють батьківські почуття і хвилинне благородство (коли рятує життя Максимові). Тугар Вовк любить полювання, він дуже хоче кимось керувати, до того ж він — подвійний зрадник. Т. Вовк гірший за ворога, це зрадник, він виступив проти свого народу, пішов служити ворогам. І виправдання йому не може бути. Навіть тоді, коли Т. Вовк рятує Максима, якого хотів зарубати Бурунда, він не спокутує своєї провини перед народом. На прикладі боярина автор засуджує зраду і підкреслює, що в першу чергу зраджують свою батьківщину багатії, а справжніми патріотами є трудящі.
Оли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, — то було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борич а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом, І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.
Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він доЦесарограда. А сей | Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого] , а тільки про те відаєм що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря,-котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].
А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хори і сестра їх Либідь тут скончалися.
<span>А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян.</span>
Всё что нашла:
Думаю, у кожнага чалавека ёсць пэўная мэта ў жыцці. Пакуль мы маленькія, невялікія і нашы мары. Дзіцяці хочацца новую прыгожую цацку, як у вітрыне крамы або ў таго хлопчыка, ці новую сукенку, або ляльку Барбі. Мы расцем, і разам з намі растуць і нашы жаданні, імкненні, мэты. Адзін марыць разгадаць таямніцы Бярмудскага трыкутніка і знайсці патанулую Атлантыду. Іншы жыве марай стварыць унікальныя лекі ад усіх хвароб або эліксір вечнай маладосці, здароўя і прыгажосці. Трэці марыць аб палётах ў Сусвеце, сустрэчы з пазаземнага розуму.
Але рана ці позна ўсё мы сталеем і пачынаем задумвацца аб будучай прафесіі. І тут нашы імкненні становяцца цалкам пэўнымі і асэнсаванымі. Хто-небудзь хоча стаць геніяльным праграмістам, спецыялістам па камп’ютэрных тэхналогіях, ажыццявіць інфармацыйны прарыў, стварыць праграмы, якія да яго не змог стварыць ні адзін чалавек. Хто-небудзь хоча стаць лекарам, вядомым хірургам, каб штодня ратаваць ад смерці і хвароб людзей. А хто-небудзь хоча проста гадаваць хлеб, каб накарміць усіх галодных.
Ці не праўда, усё гэта высокія мэты, і калі чалавек не адступіцца, калі ён цвёрда вырашыў ісці да сваёй мары, ён абавязкова пакіне свой след на зямлі. Не абавязкова яго імя ўвойдзе ў гісторыю, але жыццё ён пражыве нездарма, прыносячы радасць і карысць людзям.
Наяўнасць пэўнай мэты, імкненне зрабіць нешта канкрэтнае, абавязкова значнае і патрэбнае, ўзвышае чалавека. Мара, ідэал павінны быць у кожнага. Нашы мары не заўсёды выстройваюцца ў выразную лінію, не заўсёды ўяўляюць сабой яркі вобраз. Часта мара бывае жаданнем дасягнуць чагосьці вялікага, светлага. Але як гэта зрабіць, мы не зусім выразна і ясна ўяўляем. Гаворка ідзе пра мары, якія падахвочваюць да дзеяння. І яны, можа быць, з часам становяцца больш яснымі і адназначнымі менавіта ў выніку гэтых дзеянняў. Такая мара ёсць і ў мяне.
Не хачу сказаць , што я не ўяўляю сабе сваю будучыню. Уяўляю. І мару асвоіць цікавую для мяне прафесію. Я хачу стаць юрыстам.
Кожны дзень мы сутыкаемся з жорсткасцю, несправядлівасцю, беззаконнасцю. І я вельмі хачу нешта змяніць, павярнуць гэты свет тварам да закону і справядлівасці. Мне здаецц , пры сур’ёзных адносінах да прафесіі я змагу ўнесці досыць важкі ўклад у паляпшэнне нашага жыцця, і таму ўжо цяпер займаюся на курсах падрыхтоўкі абітурыентаў і ў юрыдычным гуртку, вывучаю спецыяльную літаратуру, гляджу перадачы, прысвечаныя хвалюючай мяне тэме.
Але гэта – аб будучай прафесіі. А я ўсё часцей лаўлю сябе на думцы, што мне хочацца чагосьці большага, чым стаць выдатным спецыялістам і якасна выконваць сваю працу, што вельмі важна. Часам я адчуваю ў сабе столькі сіл і энергіі, што, здаецца, змагу ўсё ! Калі б была такая магчымасць, я прысвяціла б сябе абсалютна ўсіх абласцях жыцця. Я выдатна разумею, што наступіць час, калі трэба будзе вызначыцца, што ў маім жыцці галоўнае, і цалкам прысвяціць сябе прац , сям’і, любімай справе, калі нельга будзе «распыляцца » , таму што і праца, і блізкія людзі, і хобі патрабуюць часу і засяроджанай увагі .
А пакуль мне цікава ўсё новае, я шмат чаму хачу навучыцца, стаць цікавым чалавекам . Я імкнуся быць карыснай у любой сітуацыі і не збіраюся губляць ні секунды. Напэўна, хтосьці лічыць мяне несур’ёзнай, назіраючы, як я вучуся граць на гітары, а потым раптам з галавой сыходжу ў чытанне медыцынскай літаратуры, асвойваю асновы камп’ютэрнай графікі і захоплена дапамагаю бацьку і брату рамантаваць які-небудзь электрапрыбор . Навакольныя лічаць, што я не магу вызначыцца, хапаюся за ўсё запар.
Але ў тым і справа, што я вызначылася. Я хачу ўмець калі не ўсё, то многае, хачу кожны дзень пазнаваць нешта новае і не хачу спыняцца на дасягнутым. Не ведаю, ці можна назваць гэта марай ў звыклым сэнсе слова, бо мае жаданні нельга ўпісаць у нейкія рамкі, выразна сфармуляваць. Хоць чаму нельга ? Магчыма! Я мару дасягнуць дасканаласц ! Занадта гучна сказана ? Напэўна . Тым больш што дасканаласці няма мяжы, таму што калі б гэты мяжа існавала, то, дасягнуўшы яе, ужо не да чаго было б імкнуцца. Калі я задумваюся над гэтым, мне робіцца сумна. А што было б далей ? Для чаго тады астатняе жыццё, калі ўсё ўжо дасягнута ! Не, добра, што гэтай мяжы няма. Гэта значыць, што заўсёды знойдзецца нешта, чаго я яшчэ не ведаю і не ўмею, але магу даведацца і навучыцца. І мне ёсць да чаго імкнуцца! Можа, гэта і ёсць мая мара, можа , яна так і гучыць : “Усё жыццё імкнуцца, спазнаваць, вучыцца, спасцігаць”.
Чамусьці над тымі, хто кажа, што ён хоча дасягнуць дасканаласці , звычайна смяюцца або паблажліва ўсміхаюцца ў адказ. Гэта мяне не спыняе і я буду працягваць ўпарта імкнуцца да сваёй мэты.
Дзень, калі я не магу пазнаць нічога новага , не зраблю чагосьці важнага, карыснага, для мяне будзе пражыты дарма.
Марыць трэба пра нешта большае, чым цяпер можаш дасягнуць. Гэта будзе заахвочваць цябе пастаянна рухацца наперад і набліжацца да запаветнай мэты. А мая мэта – пастаянны рух наперад !
...
Без дружби життя було б сірим і не цікавим, тому що друзі частина життя кожної людини. Дружба - це безкорисливі, особисті відносини між людьми, засновані на довірі, теплоті сердець, відкритості й щірості. вмінні вибачати. Ти є повноцінною людиною, коли вмієшь любити. І через такі близькі взаємовідносини як дружба, ми цьому вчимося. Близький друг - це майже рідна людина. Найважливіше, це вміння зберігати в середині немов би хиве джерело. Можна знати людину десять років, але завжди знаходити у ній щось нове. З роками, людина внутрішньо зростає, іде вперед, і це справжне щастя внутрішньо зростають разом. Кажуть: " В мене є багато вимог, якою має бути людина. Чемною, розумною, цікавою і т. п.". Але є дуже мало замків, до яких підходить такий складний ключ, це мабуть неправильно.
Я відчуваю, що замок сердця має відкриватися просто "шпилькою"), але ця шпилька має бути золотою - це вміння віддавати любов.
Тому друзі, це важливі люди в житті, бо вони дають нам можливість, робити найголовніше, віддавати.