Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
<span><span>Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.</span> </span>
Твір «Гуси-лебеді летять» авторства Михайла Стельмаха, а також «Климко» Григіра Тютюнника є дуже цікавими для людей молодого покоління з причини того, що в них розглянуті життя двох маленьких хлопчиків – Михайлика та Климка відповідно. У цих творах ми можемо дізнатися про долі хлопчиків, про їх характери і все те, що було властиво цим дітям. Крім того, ми можемо дізнатися про їх життя, його умови, що теж дуже цікаво і може бути порівняно з тим, що існує в житті кожного з нас. Ці твори дуже цікаві, з них є багато корисного, що взяти.
Я можу сказати з упевненістю, що мені вдалося взяти з цих творів багато. Перш за все, я взяв від них години захоплюючого читання. Я провів за двома цими творами багато часу, а тому можу з упевненістю сказати, що вони дуже цікаві. Автори описали дуже цікаві події з життя двох хлопчиків, мені було вкрай захоплююче прочитати про життя в тих умовах, які для мене зовсім невідомі. Я не просто прочитав з цікавістю, але відчував безліч важливих відчуттів. Наприклад, мені було дуже шкода Климка, який, здається, загинув в кінці однойменного твору. Я чомусь по-справжньому пишався молоддю, коли читав про те, як Михайлик допомагав своїм батькам і щосили прагнув бути для них як можна більш корисним. Все це мало значення й справляло на мене дуже сильне враження.
Втім, мені здається, що при читанні даних творів мені також вдалося збагатитися духовно, стати більш свідомим і правильним з усіх точок зору чоловіком. На прикладі Михайлика та Климка я зміг побачити, як молода людина або навіть дитина може себе вести. Обидва цих хлопчика були дуже високі з точки зору моралі: Климко, незважаючи на всі жахи війни, залишився доброю людиною і був готовий допомагати іншим. Михайлик теж був з усіх боків позитивним хлопчиком, який дуже добре допомагав власним батькам. З обох цих дітей можна взяти приклад, і я це успішно роблю. Принаймні, я намагаюся.
З цих двох творів можна взяти безліч корисної інформації. По-перше, вони захоплюючі, дають корисне читання для розуму і душі. По-друге, вони показують життя дітей в тих обставинах і ситуаціях, які абсолютно нехарактерні для сучасних дітей. По-третє, вони можуть дати кожній дитині правильні життєві орієнтири, задати їй високі моральні стандарти поведінки і показати, чому ці стандарти є правильними. Все це і було взято мною з даних творів.
Недавно я прочитав чудову повість під назвою «Місце для дракона», автором якої є Юрій Винничук. Ця повість повністю перевертає уявлення про драконів, яких ми знаємо зараз, бо в ньому розповідається не про жахливого і злого дракона, а про доброго та доброзичливого дракона, який живе своїм життям, смакує травичку, любується природою і всім навкого, але не справедливі закони королівства мішають йому спокійно жити.
рекомендую всім прочитати «Місце для дракона», такі повісті-казки - це новинка для літератури, яка легко читається, сприймається та запам‘ятовується.
<span>Запоріжжя, запорізький край вважаються колискою гідного подиву явища XV - XVII ст. в Європі - зародження, процвітання і загибелі козацтва, що увійшло в історію під назвою "Запорозького".<span>Спеціалісти досі не зійшлися на єдиній думці, звідки виникло слово "козак", хоча ще в старовинних билинах так називали руського богатиря Іллю Муромця. Козаки - це вільні люди. Вони йшли від панів, від утисків у дикі степи Наддніпрянщини, збираючись у ватаги за дніпровськими порогами. Звідси і пішла назва - запорожці.</span></span>
