<span>"Матері!.. Важко уявити, що таке ім'я може носити жінка, що, напоївши кров'ю і плоттю свій плід, з такою легкістю може вишпурнути його, наче не до смаку надгрижене яблуко. Та якби хоч краплю болю їм у душу від того, що терплять їхні діти, підфутболені чиїмись брудними чобітьми, наскільки б менше було викинуто на смітник людських доль!" Книга страшна у своїй відвертості. Хвилююча історія про поневіряння Толі Безродного, сироти при живих батьках. Це вразливий хлопчик, з тонкою дитячою психікою, талановитий від природи. Перебуваючи у дитбудинку, інтернаті, він терпить приниження, побої не тільки від однолітків, а й від учителів та вихователів. Толя намагається знайти свою станцію щастя, утриматися в цьому світі. Та чи вдасться йому це? Не хочу вірити, що у дитбудинках працюють такі садисти, як Ангелочок. Ця жінка, точніше нелюд, не має нічого людського в своїй подобі. Вона знущається з маленьких дітей, принижує їх людську гідність, просто перетворює затурканих, боязких істот. Не краща й Софочка, учителька з інтернату, яка робить все можливе, щоб відправити маленьких сиріт у спеціалізовану школу. А для цього вона не гребує жодними засобами. Страшно читати про грубе, черстве ставлення до сиріт, але ще жахливіше розуміти, що людські серця настільки ожорстокіли, що все частіше ми без здивування і, можливо, навіть без великого обурення слухаємо повідомлення про дітей, викинутих матерями на смітник, жінок, що ладні продати своїх малят за кілька тисяч. Ці повідомлення зустрічаються останнім часом так часто, що скоро сприйматимуться, як щось буденне. Дай, Боже, щоб я помилялась!!! А ця книга, вірю, змусить задуматися, що ж робиться за межами нашої затишної домівки, у страшному світі сирітства, а когось, може, убереже, від необдуманого страшного вчинку. І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі. </span><span>
</span>
• «Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі… ».
• «А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка….Люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись, мов брати, збирають на свої шапки росу. І люблю восени по коліна ходити в листві. Коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки».
• «Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим».
• «Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха… І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».
• «Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники…»
• «Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався».
Власне закінчення до твору "Сіроманець" М. Вінграновського пропоную скласти так:
З тих часів Сашко та Сіроманець завжди були разом. Сіроманцю ще кілька разів знадобилось відвідати клініку, щоб стати остаточно здоровим. Через кілька місяців потому Сіроманець знайшов собі вовчицю. Він ніколи не лишався тепер самотнім. Про Сашка вовк не забував. Вони часто зустрічались та проводили час разом.
Ошукати - обдурити, обманути, обвести навкруг пальця