Климко вирушає у подорож до Слов’янська, щоб здобути сіль і допомогти вчительці з немовлям, які оселяються у нього.
Павло Судак, або просто Павлусь — пятнадцятирічний хлопець, головний герой повісті "За сестрою."Павлусь - нащадок козацького роду Судаків, і, коли на його долю випадає складне випробування, він веде себе достойно, як справжній казак. Павлусь жив з дідусем, матір’ю та сестрою Ганнусею у селі Спасівка. Однако ж одного дня все життя його пішло шкереберть. Хлопчик втрачає рідних, а Ганнусю татари забирають у полон.
Павлусь вирушає в далеку, дуже небезпечну мандрівку до Криму за сестрою. На шляху до Криму він здолав чимало перешкод. При цьому Павлусь не втратив гідності, гідно переніс усі випробування, допомагав іншим людям у скруті.
Завдяки своєї сміливості, мужності та кмітливості хлопець врешті-решт досягнув своєї мети: знайшов свою сестру. Девлет-ґірей відпускає хлопця з сестрою з неволі з охоронною грамотою, щоб їх дорогою пропустили татари. Він визнає: «Добре в тебе серце, хлопче!».
Незважаючи на свій юний вік, Павлусь показав себе гідним нащадком козаків-запорожців, вірних оборонців рідної землі.
Ось ілюстрація до вірша М. Вінграновського ,,Бабунин дощ"
Справжній талант для кожної людини — це вміння зберегти у своєму серці острівок дитинства, зворушливі спогади про щасливі безтурботні дні, теплоту й турботу, батьківську любов. Українські письменники, як талановиті знавці людського життя та майстри художнього слова, часто звертаються до власних спогадів, що надає їх творам яскравості, образам — реалістичності та самобутності. Саме таким твором є повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять». Твір є автобіографічним, оскільки події, змальовані у ньому, взяті автором із власного життя, а образи списані із близьких йому людей. У повісті автор змалював свій дитячий світ, мрії та сподівання. Михайло Стельмах походив із простої селянської родини, тому в повісті багато картин сільського життя, прикладів вчинків простих робітників землі — матері, батька, діда, сусідів. Тут і зустрічі з перійими труднощами та злиднями, знайомства з першими книжками. Головного героя повісті звуть так само, як і автора. Михайликові притаманне захоплення художнім словом та потяг до книжок. Він згадує, як самостійно навчився читати: «Якось я швидко, самотужки, навчився читати, і вже, на свої дев'ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі». Навіть погрози та хвилювання матері за розум її дитини не змогли перепинити дитячий потяг та цікавість до захоплюючих пригод та незнаних країн, про які було написано в тих книжках. Але не тільки радісні картини згадує автор. Назавжди вкарбувалася в душу дитині картина її навчання в школі. З радістю віддали свого сина батьки до школи. Але з приходом зими перед усіма постала гостра проблема — маленькому школяреві нічого було взути. Але вихід знайшов батько: «Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина.., а я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку». І досі автора переповнюють почуття, які він відчував тієї миті. Гордість за свого батька, ніжність і синівська подяка сповняють душу письменника.<span>Ще багато й багато епізодів з дитинства спливають у пам'яті автора. Чистота і природність стосунків, мудрість батька та ніжність і доброта матері завжди супроводжували письменника на його нелегкому життєвому і творчому шляху. У творі він віддає своє серце найпрекраснішому, що є в житті людини, — дитинству.</span>
<span>Начали свою жизнь Чипка и Григорий одинаково: оба из бедной семьи, где уже очень давно не видели благосостояния. Оба одного возраста, но Григорий – сирота. Вместе шутят, вместе грустят, вместе скот пасут, вместе едят «сухари – черные, как земля» . Но настало время, когда необходимо было каждому из них выбирать свой путь. Пишет Афанасий Мирный: «Григорий – не промах» . Понял, что «довольно за овцами гоняться – так как небольшая из них польза…» . Пошел на заработки, проходя мимо магазинов, разевал рот, глядя на богатство. Зашевелилась у Григория зависть в сердце отравляющей змеей: «Ах, как люди живут! » Уже тогда зарождаются скупость, плутовство, которые сделают со временем из этого человека индивидуалиста-собственника. Но умел работать Григорий, умел и любил: «работает, как хозяин, всегда веселый, спокойный» . И здесь они одинаковые с Чипкой – оба хозяйничают, оба трудолюбивые. Тем не менее, не одинаковая в них цель в жизни. У Григория цель – жениться на богачке, чтобы «к своему добру добавить еще и жены, чтобы вышло одно, и большое» , а у Чипки цель найти правду, верно служить общине. С того времени расходятся их пути: правдоискатель Чипка не соглашается с психологией «вола» , который всегда делает то, что скажет хозяин, и понемногу, не найдя ответа на свои вопросы, скатывается на скользкий путь. А Григорий тихо и мирно живет в своем «теплом и ясном, тихом и счастливом доме» , растит детишек, не «сует» носа куда не надо, так как «своя рубашка ближе к телу» . Да и Чипке советует: «А нет правды, то живи так, как и все живут» . Вот здесь лучше всего и показывается мелкособственническая психология Григория. Даже его жена Христя загрустила после Чипкиной исповеди, после его горячих слов о неправде, которая сейчас властвует на земле, но только не Григорий. Говорил Чипка: «А если бы была правда, то этого бы не было. . Я бы никогда не стал таким, каким вы меня видите…» . И ничего не говорил этот «хозяин» , хотя и ощущал в глубине души, какую правду говорит Чипка. Сделался Григорий оборотнем, сидел тихо, никого не трогал, чтобы и его никто не тревожил. Не такая судьба судилась Чипке: не мог молчать этот гордый, непокорный человек, но пошел не тем путем и со временем стал убийцей. Много жестокой ненависти в его словах: «А все люди, все люди. Они у меня и отца отняли, людоеды. Они меня еще сызмала ненавидели» . Гнев свой топит в рюмке; там, в кабаке и находит Чипка себе «друзей» : Лушню, Мотню и Крысу. Начинается «красивая» жизнь. Чипка бесчинствует, пьянствует. Так начинается моральная деградация личности. . </span>
