Тарас Григорович Шевченко –
найвидатніший поет усіх часів,
справжній геній українського
народу. Він зробив безцінний
вклад у духовну скарбницю наших
співвітчизників і усього людства, а
своєю творчістю він досягнув
світового рівня. Довершені твори
великого Кобзаря й донині сіють
зерна добра і світла, сяють
незгасимим полум’ям проникливої
мудрості, безкомпромісності і
справедливості.
Тарас Григорович Шевченко
народився у кріпацтві, тому
поетові, як нікому іншому митцю,
були зрозумілі і близькі страждання
української бідноти. Саме тому він
присвятив усе своє життя служінню
ідеї соціального та національного
визволення трудящого класу. Не
існувало такої сторінки життя, якої
б не торкнулися поезії митця. У
більшості своїх творів Т. Шевченко
закликав до об’єднання усіх народів
і спільної боротьби проти царизму.
Він щиро вірив, що на звільнену
від експлуататорів землю прийде
насправді щасливе і прекрасне
життя:
«І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
«І Архімед, і Галілей…»
Без імені Тараса Григоровича
Шевченко не можливо уявити
української літератури, української
культури, не можливо уявити
нашого народу і нашої країни. Його
творча спадщина невмируща, а
життя великого Кобзаря можна
вважати справжнім мистецьким
подвигом. Т. Шевченко віддав усі
свої сили заради порятунку
українського народу, заради
української культури та пошуку
шляхів у краще майбутнє.
З плином часу ми все більше
переконуємось, що поезії Т.
Шевченка – то щирі одкровенні
визнання, які він висловив не
тільки в адресу минулих та
сучасних поколінь, а й в адресу
своїх нащадків. Я впевнений, що
ще не одне покоління українців
буде звіряти своє життя іменем і
творчістю великого Кобзаря
українського народу. Я добре
розумію слова, з якими до генія
українського поетичного слова
звернулася поетеса Ліна Костенко:
«Кобзарю! Знов до тебе я приходжу,
бо ти для мне – совість і закон…
Кобзарю, знаєш, нелегка епоха,
оцей двадцятий невгамовний вік.
Завихрень – безліч. Тиші -
анітрохи…
Прости, що я дрібницями тривожу
твій вічний, твій глибокий сон…».
Тарас Григорович Шевченко – це
вічний вогонь, який ніколи не
згасне в серцях українців, а
творчість великого Кобзаря – це
велика святиня, якою гордиться і
дорожить український народ. І ми, і
наші нащадки повинні завжди
берегти у своїх серцях вогник
любові до своєї Вітчизни, який
запалив своїми творами великий
поет Тарас Григорович Шевченко.
Кожна епоха дає свої поняття про цінності. Для епохи середньовіччя характерне матеріальне збагачення, для епохи Відродження — духовне зростання, для епохи сорокових років XX століття — завоювання і загарбання. З цього прикладу можна багато сперечатись, можна наводити докази і свідчення, але одне є незмінним, те, що не вимагає доказів, твердження, що найбільше багатство — хліб.
Коли хліба обмаль — його не може замінити ні золото, ні інші коштовності. Матеріальні блага нічого не варті, коли голодні їх виробники.
Звернімося до історії: Радянський Союз у 1933 році продавав хліб за золото, коли Україна гинула від голодомору. Недаремно старі люди такі заощадливі, бо вони пережили це страхіття. Моя бабуся, даруючи мамі свою каблучку, застерігала: «Бережи, може колись за неї виміняєш шматок хліба». У роки Великої Вітчизняної моя бабуся ходила на село вимінювати продукти за речі. А у 1947 році, коли в місті відмінили хлібні картки, село вимирало від голоду. Божевільні від голоду люди здатні були на вбивство заради шматка хліба.
Одного разу в музеї я бачив шматочок блокадного хліба, одноденну Норму ленінградця. Я вжахнувся від побаченого, бо той сіро-коричиевий шматочок швидше нагадував землю, змішану з половою, ніж хліб.
Пригадую фільм, побачений у дитинстві. Ішлося про дореволюційне село: господиня крає хліб, наділяє ним усю родину, а крихти змітає у долоню і їсть. Але були часи, коли хлібом не дорожили ні в місті, ні в селі. Тоді він був дешевим. Ним годували худобу, він лежав на смітниках. Це жахливо, коли хліб не шанують у місті, але ще більш жахливо, коли не шанують у селі. Мене дивує, як хлібороб може не цінувати хліб! Народна мудрість навчає нас: «Хліб — усьому голова», «Є хліб — буде й пісня». І дійсно, без хліба не буває смачною найвишуканіша страва, а пісню заводить лише сита людина.
Хліб — це геніальний витвір людини, у якого немає конкурентів. Хліб — це святиня. Не даремно хлібом і сіллю зустрічають бажаних гостей, хлібом-сіллю благословляють матері своїх дітей. І це не тому, що хліб і сіль — основні продукти, а тому що це уособлення рідної землі, символ праці і надії на майбутнє. Хліб — це міра совісті і людяності.
Завантажити в zip-архіві - Хліб — найбільше багатство (твір-роздум на мораль
<span>протележне слово--- до слова запрошення </span>департація
"Цього року я чудово провела літо!"- відповіла Діанка.