Ми всі іноді кажемо неправду, брешемо, якщо бути точним. Людина дуже часто починає брехати, щоб сховати свої слабкості від інших та виправдати свої помилкові вчинки. Коли ми робимо щось не так, ми це відчуваємо, як і відчуваємо те, що наслідки нашої помилки будуть неприємними. Не кожен має достатньо мужності собі в цьому зізнатися та взяти на себе відповідальність за вчинок чи помилку. Як правило, людина вибирає найбільш легкий шлях – брехню в надії, що ніхто не побачить некрасивої частини її особистості.
Але проблема у тому, що будь яка брехня з часом стає відомою і завдає більших неприємностей, аніж сама ситуація, що провокувала людину на брехню. Тоді наслідки можуть бути дуже непередбачуваними і людина втратить контроль над своїм життям. Ще одна неприємна риса брехні полягає в тому, що вона затягує людину, як сипучі піски, адже щоб заховати ще глибше одну брехню, треба вигадати дві нові тощо.
Людина, яка бреше, також втрачає внутрішній спокій. Кожну хвилину вона – свідомо чи ні – чекає того моменту, коли всі дізнаються правду. Це завжди впливає на поведінку та здоров’я. Крім того, нові й нові вигадки віднімають купу сил, які можна було б пустити в більш корисне русло, наприклад, в творчість.
Окрема мова про відносини. Ніщо не руйнує їх так швидко та докорінно, як неправда. Відносини будувати дуже складно: потрібне терпіння, любов, довіра. Брехня одним рухом затирає все добре та прекрасне, що було між людьми. Промайнувши лиш тінню мимохідь, вона забирає з собою фундамент відносин – довіру, яку так нелегко повернути знов. Тому наступного разу, коли захочеться звернути на легку доріжку брехні, пам’ятай, що насправді ти втрачаєш набагато більше. Ти втрачаєш частину себе, свій шанс на духовний розвиток, втрачаєш частину своєї душі…
На мою думку, старших потрібно поважати та любити. Ягадаю що вони заслуговують нашої поваги.
Чин мені подобається Павлусь? (За твором А. Чайковського «За сестрою»)
Українські автори неодноразово зверталися до теми козаччини, змальовуючи боротьбу козаків із татарськими нападами, або часи Хмельниччини, або ж найдавніші епізоди козацького життя. Напевно, такий інтерес до цього явища нашої історії викликаний унікальністю самого явища: Запорозька Січ була чи не першою демократичною системою в Європі, а характери та вчинки козаків стали основою численних легенд.
А. Чайковський створює захоплюючу повість у героїко-романтичному річищі. Автор оповідає нам про часи татарських набігів і про по-справжньому героїчну боротьбу козаків із ворогами. У центрі повісті — маленький хлопчик Павлусь, що вирішує будь-що визволити сестру Ганнусю з полону. Він стикається з трагічними подіями, сам потрапляє в полон, але все ж таки реалізує свій намір.
Найбільше мене вражає оптимізм і внутрішня сила Павлуся: він ніколи не втрачає віру в перемогу, не полишає надій, рухається до своєї мети. Мені здається, багато хто з його однолітків злякався б, але герой повісті одразу орієнтується в ситуації і наважується на рішучі дії. Навіть коли дорослі кажуть, що визволити Ганну годі й сподіватися, Павлусь вирушає до Криму сам. А ще мені дуже сподобалася кмітливість хлопця: він вигадує дуже цікавий план, щоб розшукати сестру.
Коли Павлусь потрапляє в полон, він вирішує вчити татарську мову та звичаї ворогів, бо це може допомогти йому в пошуках, але він також твердо вирішує не змінювати віри, що б не сталося. Така твердість переконань у хлопчика гідна поваги і захоплення!
Коли ж Павлусь із Ганною просять для себе волі, вони не забувають і про Остапа Швидкого — українця, що також потрапив у полон і не раз допомагав хлопцеві. Взаємодопомога, почуття вдячності, властиві Павлусеві, характеризують його як благородну людину.
<span>Поряд із хлопцем у творі діють звитяжні та сміливі козаки-запорожці, крім того, читач дізнається про звичаї та правила, що діяли серед козацтва. </span>Козаки також викликають у мене захоплення: старший брат Павлуся не жаліє себе, мужньо кидається в бій.
<span>А. Чайковський створює цікаву повість із захоплюючим динамічним сюжетом. Завдяки цьому творові я дізнався багато цікавого про історію України. Головний герой твору уособлює найкращі риси — чесність, сміливість, віру в добро. Мені здається, Павлусь може стати прикладом для читачів.</span>
«Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі... ».«Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався» .«Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим».«Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха... І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».«Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники...».Мар’яна говорить Михайлику: «І вчися...та так учися, щоб усі знали, які-то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!»
1. Блакитна дитина2. Оля Чровжова3. Яблука дядька матвія4. Мрії пмро козацтво5. Зоопарк сина Василя Колоргойди6. Авторитет за поїдання жаб7. Галина Іванівна8. Павло Степанович9. Сладна наука Алгебра10. Віктор Петрович11."Секрет"12. Федір Бурлака13. Вдала допомога в справах сердечних14. Літо прекрасне15. З сергійком за раками16. Гадюка<span>17. Ні раків, ні відра</span>