Рідне гніздечко – саме так юні пташенята називають батьківський дім. Це місце, де завжди люблять, де чекають і підтримують. Дух рідного дому назавжди залишається з нами, він тече в наших жилах.Часто можна почути вислів: «Скрізь добре, а вдома краще». Справді, рано чи пізно кожен із нас захоче покинути батьківський дім. Хтось у пошуках кохання, хтось у пошуках нового життя чи визнання. Але немає того, хто хоч на секунду зміг забути теплі материнські руки, ніжну посмішку тата, домашній затишок, тепло. Напевно, в усьому світі ціннішого скарбу не знайтиІ от, після довгої розлуки ти знову на порозі рідного дому. П’єш воду зі старої криниці і вона здається найкращою, цілющою. Ласуєш яблуками в садку і вони здаються найсмачнішими. У цьому місці все завжди буде най, бо отчий дім — твій дім. І щасливим він буде там, де живе міцна родина, де панує любов і дружба, де лунають дзвінкі дитячі голоси. Там, де за широким столом сидить уся родина: бабуся й дідусь, мама і тато, брати, сестри і навіть коти.Де гарна сім’я — виростають чудові діти. Тому особливу роль потрібно приділяти вихованню молодого покоління. Справді хороших виховних успіхів можна досягнути в родині, де панує мир, взаєморозуміння, тепло й щира турбота. Тож варто навчати дітей любити, поважати отчий дім аби з покоління в покоління передавалися справжні родинні цінності.
Олесь Гончар — один із тих українських письменників XX століття, творчість яких можна прочитувати в контексті світових літературних осягнень та ідеологічних поєдинків. Цього вимагає популярність його книжок за кордоном і — що головніше — акцентований поетичною манерою вислову людинозвеличувальний, рідкісний у світовому мистецтві настрій його творів.
Читати Олеся Гончара — це означає передусім думати про головні досягнення й суперечності XX століття, про головні етапи в житті українського народу, про магістраль нової історії.
Концепція людини в Олеся Гончара будується насамперед на утвердженні людської мислительської функції. Майже в кожному своєму героєві Олесь Гончар шукає хисту філософського, кожний Гончарів персонаж уміє оцінювати минувшину і майбутність.
Бути потрібним одній людині й бути потрібним людству — це не завжди одне й те ж саме. Шура Ясногорська пише про Брянського: "І тільки велич того, за що він загинув і за що готова загинути я, дає мені сил і відчуття щастя навіть у найтяжчу мить. Бо хіба щастя це тільки сміх, і насолода, і ласка? Так уявляти його можуть лише вузькі люди, які ніколи не були бійцями і не мали свого полку і свого прапора". Усвідомлення потрібності свого життя в глобальному плані, а поряд з цим усвідомлювання взагалі сенсу людського життя — ось що властиве героям Олеся Гончара.
Олесь Гончар почав свій ліричний епос про нову людину XX століття романом, де мотив самопожертви мав якнайширше звучання: життя і смерть в ім'я добра всього людства. Письменник після "Прапороносців", "Перекопу", "Людини і зброї" перейшов до творів "Тронка", "Циклоп", "Бригантина", "Берег любові", в яких відбито не менш героїчне начало, ніж у попередніх творах. Вони є закономірним розширенням основоположної ідеї "Прапороносців".
Сучасна світова література знає чимало прикладів того, коли письменник, добре змалювавши воєнні діяння своїх героїв, зазнав краху, малюючи їх мирне життя. Наприклад, Бранко Копич у романі "Восьмий наступ" показує, що його герої, несхитні югославські партизани, витримали сім натисків гітлерівських дивізій, але не витримують восьмого — міщан і бюрократів. Герої ж О. Гончара — не кар'єристи і легкодухі курортники.
У кожному творі Олеся Гончара можна знайти поєднання трагічного і людяного. І хоч він зображує взаємодію життя і смерті, немає в ньому жодної ноти приреченості. Його філософія людяності заклична і світла. Вона віщує перемогу добра і щастя.
Хлопці пішли,але вони довго згадували лося.Їм не вірилося,що він помер.Лось все лежав нерухомо.Дядько Шпичак скосо поглядав на лося.Раптом лось встав і побіг до заповідника.Але сил залишилося мало...
З дитинства книжка була і залишається для мене великою таємницею і чудовим товаришем. Вона відкрила мені красу рідного слова, дала можливість відвідати інші країни, познайомила з багатьма героями, які стали моїми хорошими друзями. Люблю читати різні книжки, але найбільше подобаються ті, в яких розповідається про життя і долю моїх ровесників.
Під час літніх канікул я також не залишала книги без своєї уваги, адже з ними так приємно відпочивати.
Велике задоволення я отримала, читаючи роман американської письменниці Елеанор Портер «Полліанна». Головна героїня твору – дівчинка Полліанна. Вона моя ровесниця. Зовні героїня не дуже гарна. «… худенька дівчинка в червоній картатій сукні з волоссям, заплетеним у дві товсті коси… гарне личко у ластовині виглядало з-під солом’яного капелюшка,» - так автор змальовує її портрет. І я відразу мовби побачила свою однокласницю Тетянку. Чомусь перехотілося читати (Тетянка своєю поведінкою мало кому подобається в нашому класі). Але письменниця підкреслює незвичайну красу блакитних очей Полліанни, в яких відтворюється красива і чиста її душа.
Сторінка за сторінкою книга поступово відкривала для мене непросту і незвичайну історію життя маленької героїні. На її долю випало багато випробувань: рано залишилася сиротою, потім отримала тяжку травму хребта й була прикута до ліжка. Як я її жаліла! Але мама сказала, що цього робити не потрібно, бо Полліанна – сильна дівчинка (мама читала роман зі мною). І справді, дівчинка, незважаючи на все, радіє кожному дню і намагається допомогти всім, з ким зустрічається. Під її впливом змінюються мешканці містечка Белдінгсвіль, які звикли жити лише для себе, замкнувшись у своєму дріб’язковому світі. Це інвалід місіс Сноу і містер Джон Пендлстон, і служниця Ненсі. А як Полліанна переймається долею свого однолітка Джиммі Біна!
Та чи не найбільше змінюється тітка Поллі, яка до приїзду Полліанни жила за суворими законами, робила будь-яку справу з посиленим почуттям обов’язку. Вона не вміла радіти і любити по-справжньому. Полліанна своєю душевністю та умінням радіти всьому, що трапляється в житті, змушує тітку стати кращою, доброю і щирою. І згодом та знаходить щастя разом із лікарем Чілтоном. Під впливом одинадцятирічної дівчинки персонажі роману змінюються, знаходять своє щастя, родинний затишок.
Мені дуже хочеться бути схожою на Полліанну, маленьку дівчинку, котра вміла «грати в радість». Хочу бути такою ж щирою, відвертою і душевною, радувати своїми добрими вчинками і підтримкою маму, тата і всіх, хто живе поряд зі мною та піклується про мене. Обов’язково розповім однокласниці Тані про Полліанну і пораджу прочитати твір Елеанор Портер. Вірю, що вона теж зміниться на краще під впливом цієї героїні. Адже, як стверджувала письменниця: «… кожний несе в собі добре світло, треба тільки вміти відкрити свою душу і подарувати це світло людям». Тож нехай це світло радості і щирості буде поряд зі мною, з кожним, хто живе на нашій чудовій планеті Земля. І тоді запанують серед людей мир, злагода, добро і милосердя і прийде до кожного Божа благодать. Я вірю в це.
