Все просто: без малого не будет великого)
Всегда великое начинается с малого, следовательно, если ты не можешь сделать что-то малое, то о великом не может идти и речи.
Олег Ольжич – син відомого українського поета Олександра Олеся (справжнє прізвище – Кандиба) – прославився як поет, публіцист, вчений-археолог, історик, громадський і політичний діяч. Після 1923 року він живе і працює в еміграції в Берліні, Празі, викладає в Гарвардському університеті Америки.
У творчому доробку письменника – кілька поетичних збірок (“Рінь”, “Вежі”, “Підзамчя”), оповідання для дітей “Рудько”, публіцистичні статті, наукові дослідження з археології. Творчий стиль Ольжича як поета близький до поетики неокласицизму. Його найбільше цікавили образи минулих епох, адже він був істориком. У його поезіях оживають античні боги і герої – Андромаха, Гектор, галли; борці за волю України під синьо-жовтими стягами і ті, хто йдуть з ними на прю, борючись із “своїм невблаганним сумлінням”.
Творче кредо Олег Ольжич висловив у лаконічному за формою (усього 8 рядків) вірші “Господь багатий нас благословив”. У жодну з названих збірок цей вірш не увійшов. Він, як і ряд інших його поезій (“Пророк”, “Ясне мерехтіння кіна”…), є зразком інтелектуально-філософського осмислення буття. Поезія перегукується також із творами, у яких звучить ідея жертовності за національне визволення України (цикл “Незнаному Воякові”, “Городок 1932”). Недаремно Олег Ольжич мав славу українського націоналіста, власне, через це він і змушений був емігрувати.
Не здійснилась за коротке життя поета його мрія – бачити Україну самостійною, незалежною державою. У 1944 році Ольжич був закатований фашистами у концтаборі Заксенхаузен (неподалік Берліна). Німецьким загарбникам, як і поневолювачам з боку радянської Росії, не хотілося бачити Україну вільною. І ті, і ті готували для неї ярмо. Вона була джерелом робочої сили, багатим на природні копалини краєм, місцем, де можна поживитись плодючими землями, деревиною. Одна тоталітарна система повстала проти іншої, і в цій борні такими необхідними для самосвідомого українця стали господні “дари”, яких не зможе відняти ніхто:
Любов і творчість, туга і порив,
<span>Відвага і вогонь самопосвяти!</span>
1. Російська народна
2. Марья-Моревна
3. Иван-царевич, сестри: Марья-царевна, Ольга-каревна, Анна-царевна.
4. В некотором царстве, в некотором государстве
Ну испытаний у них было много мальчишка устраивал разные ловушки играл то в индейцев,то заставлял похитителей играть с ним быть его конем к примеру потом он вроде украл у них патроны и взорвал их ну и там много еще было разного смешного, а назвал он себя Вождем Краснокожих потому что играл в индейцев и даже хотел снять скальп с них, писатель смеется над взрослыми конеч но же потому что двое взрослых парней не смогли справиться с маленьким мальчиком и в конце уже когда они привели его к отцу то бежали до канадской границы что бы он их не вернул
Как только Онегин приехал, их с Татьяной объединяла любовь. Разная любовь. У него к ней, как к сестре, не больше. Он любил ее нежно, бережно. Он относился к ней, словно к стеклянной вазе, которую если задеть - она упадет и разобьется.
Что касается Татьяны, она увидела в Онегине героя своих снов. Она увидела в нем того сказочного принца, о котором всегда мечтала, для которого береглась - у нее это была первая и самая сильная любовь, которую не смогло разрушить ничто, однако далее она уже не могла поддаться ей по всем известной причине - замужество и верность мужу.
А что касается Онегина, мне кажется, что он любил ее с самого начала, просто боялся признаться в этом самому себе, ведь от начала не собирался вообще заводить романов там, приехавши.