Любов — радість, любов — джерело натхнення. Споконвічна тайна людського буття. І щасливий той, хто спізнав у своєму житті силу цього дивного почуття. Від Ярославни, від «Слова о полку Ігоревім» через народний епос, поезію середніх віків і класику вічна тема любові прийшла до нас. Серця під впливом божественного почуття несуть дар життя і поезії… Петрарка, Шекспір, Шевченко, Пушкін, Франко, Леся Українка, Сосюра, Павличко, Ліна Костенко…<span>Людина, серце якої не плакало від солодкої муки, душа якої не боліла коханим ім’ям, не може зрозуміти цього прекрасного почуття. А якщо Бог нагородив її цим неоціненним скарбом, то народжується диво-поезія, якій судилося стати безсмертною. І не один закоханий повторював печальні Франкові слова, де і «розпука», і «невтишима тоска», де «любов… плаче так гірко». Кохання робить людину красивішою, облагороджує її. У душі виникає щось незбагненно-животворяще, народжується світ краси і величчя. Це любов водить сонце і світила, цс вона є володаркою усього досконалого, «любов душ. — це лад, це ум природи», — стверджують поети світової класики. Любов омиває наші серця цілющим дощем, ростить добро і завше стверджує в людині людське, вивищує нас над злом. Любов дарує хвили: ч радості, дарує світло і тепло. І ніхто не в силі від неї відмовитися, не прийняти її.</span>
Нащо зеленіє?-риторичне питання, вітер гуляє - персоніфікація(уособлення), Стан високий, лист широкий-епітети. поле. як те море-порівняння, серце ниє-метафора, одна, як сирота-порівняння. тонку, гнучку-епітети,
Защебече соловейкоВ лузі на калині, Заспіває козаченько,Ходя по долині. - художній паралелізм. Біле личко<span>-епітет </span>. Нехай в'яне серце – метафора, серденько мліло:Воно чуло недоленьку,А сказать не вміло. –метафора,День і ніч воркує,Як голубка без голуба,- порівняння, як сирота,білим світом нудить- порівняння. Без милого сонце світить —Як ворог сміється –порівняння. Сохне вона, як квіточка- порівняння, метафора. Звертання: Бабусенько,голубонько,Серце моє, ненько; дівчата, чорнобрива, моя доню, моя пташко. Стара, мов каламар- порівняння, Чи йти, чи ні?- риторичне питання. Зілля дива наробило —Тополею стала.-метаморфоза. Тонка-тонка та висока - епітет, До самої хмари- гіпербола.
Це страшне слово війна... Війна прийшла, а знею лихо. В світі вже не буде тихо, Кулі свист в повітрі чути, Про війну нам не забути. Війна - це сотні душ побитих, Війна - це плач навколо вбитих, Війна забрала все живе, Кров у річці ще пливе. О, скільки тіл лежить у полі! Матері їх сиві, кволі. Надіією живуть вони, У снах приходять їх сини. В 15 років, у бою, Рятує син сім'ю свою, Крок за кроком проповзає, Кров на землю проливає. Вже не чути бомби взрив - Лунає в серці тільки гнів, Гнів, за сотні душ невинних. Гнів, за ворогів невбитих. Скільки б років не пройшло, Серце ще не зажило. Переглядаючи альбоми, У них - розірвані шоломи. Цей шолом не врятував Друга свого поховав. НЕ ПОТРІБНА НАМ ВІЙНА! Є НАДІЯ лиш ОДНА, "Жити в світі без війни!"- Каже він, вона, всі ми.
Верба рано прокидається після зимового спокою. Бруньки наповнюються силою. Вони швидко бубнявіють. На гілках появляються білі котики, мов пух. Потім вони збільшуються та жовтіють. Тоді звисають золотими сережками. Так навесні цвіте верба.
З освяченими гілками цієї рослини українські родини зустрічають тиждень перед Великодніми святами.
Николай Гоголь творил на рубеже двух народов