Складно говорити про шляхетність та кохання, спираючись на твір Івана Франка "Чого являєшся мені у сні". Адже шляхетність - це або належність до суспільного прошарку "шляхта", або шляхетність душі, що характеризується честю, виликодушністю та милосердям. А хіба ліричний герой вказаного твору милосердний або великодушний? Ні, він усього лише сумує за невідбувшимся коханням, жаліє себе, мріє про взаємність. Хіба він за щось прощає героїню, хіба думає про її почуття? Ні! Він зациклений на собі, як більшість закоханих.
А щодо шляхетних вчинків, їх можна вгадати за непрямими натяками. "В житті ти мною згордувала, моє ти серце обірвала і з нього вирвала одні оті ридання голосні, пісні" - ця цитата може вказувати на виликодушність героя в тому сенсі, що він не нав'язував коханій свою любов, не примушував її до взаємності, не намагався нею маніпулювати. Про такі вчинки героя також говорить цитата "Ти ж знаєш, знаєш, добре знаєш, як я люблю тебе без тями, як мучусь довгими ночами і як літа вже за літами свій біль, свій жаль, свої пісні у сердці здавлюю на дні".Тобто, він не докучав їй своїми стражданнями. Дійсно, хіба вона винна у тому, що не любить його? Тому так, істине кохання може надихнути на шляхетні вчинки, такі як залишати сво страдання при собі та не змушувати нікого любити тебе.
- Дурний друг – недруг
- Річ краще нова, а дружба – стара
- Не той друг, хто медом маже, а той, хто правду каже
- Не карай, Боже, нічим, як другом лихим
- Приятелів тьма , а вірного друга нема
- Що тобі не мило, другові не зич
- Були б пиріжки , будуть і дружки
- З дурнем дружити – свій розум тратити
- Не варто з другом сваритися, бо доведеться миритися
- Друга у скруті пізнають
- В лиху годину пізнаєм вірну людину
- Скарб – не друг , а друг – скарб
- Друг – боягуз гірший лютого ворога
- Дружба та братство – найбільше багатство
- Скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі, хто ти
Мені здається ,що Ромео та Джульєта мають право на щчстя адже кожен із нас може сати щасливим
Нещодавно ми читали оповідання “Федько-халамидник”, яке написав Володимир Винниченко. Цей твір, а особливо його фінал, справив на мене велике враження.
Володимир Винниченко розповідає про двох хлопчиків – Федька, сина бідного робітника, і Толю, дитину заможних батьків.
Федько-халамидник був дуже чесним і ніколи не брехав. Вадою хлопчика було те, що він заважав іншим дітям спокійно гратися, зчиняв бійки, робив шкоду сусідам. Проте Федько заслужив повагу однолітків, бо був справжнім другом і ніколи не видавав товаришів. Толя був делікатний, ніжний, сумирний. Він завжди був охайний, причепурений, а у двір виходив боязко й поводився тихо.
Одного дня хлопці пішли подивитися, як іде по річці весняна крига. Толю не покликали, але він все одно пішов. Федько вирішив перебратися по хитких крижинах з одного берега на інший і зробив це. Толі здалося, що він теж здатний на такий вчинок: хлопчик ступив на кригу. І тут сталося нещастя. Федько допоміг Толі, і той, як стріла, вилетів на берег. Упевнившись у власній безпеці, Толя навіть не подав палиці своєму рятівникові, тому що боявся опинитися в воді. Інші хлопці кинулися до Федька й витягли його На берег. Коли Федько-халамидник, геть мокрий та синій від холоду, теж був у безпеці, йому навіть не дозволили сказати правду. Толя ж підло звалив вину на Федька. Про те, щоб подякувати своєму рятівникові, Толя навіть не подумав.
Безперечно, Федько-халамидник повівся благородно, врятувавши товариша не тільки від наглої смерті, але й від батьківського покарання. Коли Федько захворів на запалення легенів і помер, цей боягуз, обдуривши матір Федька, забрав чижика. Поведінка Федька викликає в мене захоплення.