Боротьба добра зі злом - це тема, до якої звертається величезна кількість письменників. Дитяча література не є виключенням, і, скоріше, підтверджує важливість цього "вічного протистояння".
Візьмемо, наприклад, "Сіроманця" Миколи Вінграновського - герой цієї повісті - хлопчик, який розуміє, за що люди хочуть вбити ні в чому не винного вовка. Він зовсім не поділяє ідеї помсти Чепіжного. Хлопчик, ніби знає, що вовк так само мав родину, яку повідстрелювали ті самі люди. Він перемагає свій страх і допомагає старому вовку переховуватися від людей. Автор пропонує побачити добро там, де його віднайти не так і легко.
Дуже майстерно зображує добро і зло Євген Гуцало. Грубо кажучи, втіленням добра у нього в оповіданні виступають хлопчики-підберезники, а дядько Шпичак уособлює зло. Хлопці рятують величезного лося, а Шпичак в цей час дивиться на все із-за кущів. Він міг би допомогти, адже він доросла людина... Але він не робить цього. Цей підлий і боягузливий недолюдок жорстоко вбиває лося пострілом з рушниці.
Григір Тютюнник зробив свого героя уособленням добра і прикладом для гармонічних взаємин з природою. Його Олесь усім здається диваком через те, що він "надто" любить природу, ліс. Він майструє шпаківні і спілкується з лісовими тваринами. Олесь пробачає своїх образників і навіть радіє, що вони знову можуть спілкуватися.
Усі вищезгадані твори на прикладах показуть нам, що таке добро, а що таке зло. Ми маємо лише обрати команду, за яку збираємося грати!
Я за добро, а ви?
Приєднуйтесь!
Для поезії М.Вороного характерні глибокі філосовські роздуми,патріотизм і гаряче бажання бачити щасливим рідний народ,рідну Україну.
У поемі "Євшан-зілля" М. Вороний порушує проблему вірності людини рідному краєві,своєму народові.Використавши легенду про перебування сина половецького хана у полоні,його забуття про рідний край і батька,поет із болем у серці звертається до людей,які відцуралися від своєї батьківщини,які,потрапивши на чужу землю,забули рідну мову.Чимало синів і дочок України блукають по світу у пошуках щастя.Це до них звернені слова поета:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми,сконати
Ніж в землі чужій,ворожій,
В славі й шані пробувати.
У поемі "Євшан-зілля" в образі ханського сина бачимо тих українців,які шанують чужі звичаї і занедбали рідний край,які забули свої звичаї.Микола Вороний задає риторичне запитання:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить,-
Шлях у край свій повороту?!
Роздумуючи над поемою,я пригадала слова Т.Шевченка "Хто матір забуває,того Бог карає".Я переконана,Що горе тій людині,тому народові,який забуває своє коріння,свою мову,не дбає про свою країну.Тому проблема вірності людини рідному краю і народу не може не хвилювати людство у будь-які часи.
Ми,молоде покоління,піднімаємось у своєму духовному і національному зрості,крокуючи шляхами розбудови самостійної України,віддаємо всі сили на благо нашої країни,мріємо про свій вагомий внесок у цю справу.Ми любимо свою Батьківщину,свій народ,свою мову,а тому такі близькі нам слова поета:
За честь і правду все віддай,
Коли ти любиш рідний край!
Я гадаю,що тільки людина-патріот має право бути громадянином своєї нації,свого краю.Отже,я закликаю своїх ровесників бути вірними своєму народові,своїй країні.
Ми живемо на планеті Земля. У кожному куточку країни своя неперевершенна природа. ЇЇ треба любити и оберігати ,це все завдяки дбайливому ставленню до природи. Не можна забруднювати водойми, бо згине риба., не можна палити ліс, коли відпочиваєш,після себе потрібно прибирати за собою.
Це все залежить від людської дбайливості.
...
Мишка називає людей страшними і поганими, тому що їм гроші важливіше ніж життя людей. Саме тому мишка по гризла гроші подумала що так вона зможе допомогти іншим людям
І нам, нащадкам Великого Кобзаря, яким, власне, і було адресовано «Заповіт», варто замислитися, чи виконали ми волю поета? Мені дуже прикро, що сам Шевченко не побачив свою Батьківщину незалежною (ми знаємо також, що він не дожив до скасування кріпацтва, адже побачити простий народ вільним також було його мрією). Незалежність України, після стількох років і навіть сторіч боротьби та помилок, нарешті здобута. І це — найважливіша, як на мене, подія за всю історію існування нашої держави. Але ж поет прагнув не тільки декларації незалежності, але й духу свободи в нашій країні, справедливості та щастя. Незважаючи на фактичну незалежність нашої держави, на жаль, нас і досі переслідує безпідставний, а тому ще більш прикрий, комплекс якоїсь національної меншовартості. Тобто люди, що географічно живуть в Україні, українці за походженням, не вважають себе такими. Як на мене, це якийсь історичний парадокс. Уявімо на хвилинку, що вся інформація про людину зберігається в певній анкеті. Коли б десь у «небесній канцелярії» складали питання до такої анкети, туди, безумовно, ввели б графу «національність». Бо національна приналежність людини — не формальність, а риса, яка зумовлює її мислення, вдачу, життєві принципи. Ця графа, так би мовити, є «обов'язковою для заповнення», але більшість людей не просто вважають себе приналежними до іншого народу (питання національних меншин — окреме питання, але цілком нормально, що в нашій країні мешкають інші народи, підтримуючи свою власну культуру, зрозуміло, що вони не вважають себе українцями, бо ними не є), велика частина українців живе без певної національної приналежності, вони ніби поза часом і простором, поза історичним і національним контекстом. Мені здається, це чи не найприкріше у наш час... Ось чому, напевно, ми ще не виконали заповіту Тараса Шевченка.
