Я проводил однажды занятие, причём открытое занятие, по сказке "Теремок".
Подскажу вопросы:
Кто жил в Теремке?. . Назовите героев сказки.
Кто первым поселился в Теремке?. .
Какой вопрос задавали звери увидев Теремок?. .
Кто развалил Теремок?. .
Почему тот, кто развалил Теремок не поместился в нём?. .
<span>Что надо сделать чтобы звери опять жили в Теремке?. . (построить новый Теремок)</span>
Писатель рассказывает о суровой северной природе, о быте поморов.
Далеко на севере, на одиноком острове, жила принцесса Изольда. Она была красива и очень добра к своему народу. Пришло время выходить замуж, и стала она готовить невиданный свадебный наряд. Ей хотелось, чтобы платье было похоже на снег, а головной убор напоминал бы стрелки мороза. Придворная швея взялась делать платье, но вот создать головной убор не мог никто. Наконец, к Изольде пришел загадочный старик и сказал, что далеко на юге живут белые цапли. Каждую весну на голове у них вырастает белый хохолок, высокий и пышный. Если достать хохолок и укрепить на нем мелкие алмазы, получится именно то, о чем мечтает принцесса. Только для этого нужно убить птицу.
Конечно, Изольда отказалась наотрез. А ночью ей не спалось. Она подумала, что птиц на свете много и если убить только одну, ничего страшного не случится, все равно со временем она умрет. И Изольда велела старику отправляться в путь.
Перед самой свадьбой он явился во дворец и молча протянул Изольде целые веточки, усыпанные искрящимися бриллиантами.
Изольда. — Ты убил ее? — с тревогой спросила Изольда.
Старик. — Да, убил и срезал хохолок. Затем отнес его лучшему в мире ювелиру и рассказал ему о твоей просьбе.
Изольда. — Благодарю тебя, — ответила принцесса.
На свадьбе Изольда была прекрасна в своем изысканном наряде. Однажды ночью к Изольде, то ли во сне, то ли наяву, пришли две белые цапли. Они рассказали ей ужасную историю. Оказывается, наряд, который выдумала принцесса, вошел в моду. Все захотели иметь такие же белые перышки, осыпанные бриллиантами. И ради того, чтобы завладеть хохолками, люди стали истреблять белых цапель. И истребили их всех. К Изольде пришли последние две птицы, чтобы рассказать ей о гибели своего народа.
<span>виновата ли Изольда в гибели цапель? . Да, виновата</span>
Історія літератури знає чимало випадків, коли твори письменника були дуже популярні за його життя, але минав час, і їх забували майже назавжди. Є й інші приклади: письменника не визнавали сучасники, а справжню цінність його творів відкривали наступні покоління.
Але в літературі є дуже небагато творів, значення яких неможливо перебільшити, тому що в них створені образи, які хвилюють кожне покоління людей, образи, які надихають на творчі пошуки митців різних часів. Такі образи мають назву «вічних», бо вони носії рис, що завжди притаманні людині.
У злиднях і самотності доживав свій вік Міґель Сервантес де Сааведра, хоча за життя він був відомий як автор талановитого, яскравого роману «Дон Кіхот». Ні сам письменник, ні його сучасники не знали, що мине кілька століть, а його герої не тільки не будуть забуті, але стануть «найпопулярнішими іспанцями», і співвітчизники поставлять їм пам’ятник. Що вони вийдуть із роману і заживуть своїм самостійним життям у творах прозаїків і драматургів, поетів, художників, композиторів. Сьогодні навіть важко перелічити, скільки творів мистецтва створено під впливом образів Дон Кіхота і Санчо Панси: до них зверталися Гойя і Пікассо, Массне і Мінкус.
Безсмертна книга народилась із задуму написати пародію й висміяти лицарські романи, такі популярні в Європі XVI століття, коли жив і творив Сервантес. Та задум письменника ширився, і на сторінках книги оживала сучасна йому Іспанія, змінювався й сам герой: із пародійного лицаря він виростає у фігуру смішну і трагічну. Конфлікт роману водночас історично-конкретний (він відбиває сучасну письменнику Іспанію) й універсальний (бо існує в будь-якій країні в усі часи). Суть конфлікту: зіткнення ідеальних норм і уявлень про дійсність із самою дійсністю — не ідеальною, «земною».
Образ Дон Кіхота став вічним теж завдяки своїй універсальності: завжди і всюди є благородні ідеалісти, захисники добра і справедливості, які відстоюють свої ідеали, але не в змозі реально оцінити дійсність. Виникло навіть поняття «донкіхотство». Воно поєднує гуманістичне прагнення до ідеалу, ентузіазм, бескорисливість, з одного боку, та наївність, дивацтво, прихильність до мрій та ілюзій — з іншого. Внутрішня шляхетність Дон Кіхота поєднується з комізмом її зовнішніх проявів (він здатен покохати просту селянську дівчину, але бачить в ній тільки шляхетну Прекрасну даму).
Другий важливий вічний образ роману — дотепний і земний Санчо Панса. Він повна протилежність Дон Кіхоту, але герої нерозривно пов’язані, вони схожі один на одного в своїх надіях і розчаруваннях. Сервантес показує своїми героями, що дійсність без ідеалів неможлива, але вони повинні ґрунтуватися на реальності.
Зовсім інший вічний образ постає перед нами в трагедії Шекспіра «Гамлет». Це глибоко трагічний образ. Гамлет добре розуміє дійсність, тверезо оцінює все, що відбувається навколо нього, твердо стоїть на боці добра проти зла. Але його трагедія полягає в тому, що він не може перейти до рішучих дій і покарати зло. Його нерішучість не є проявом боягузтва, він смілива, відверта людина. Його вагання — наслідок глибоких роздумів про природу зла. Обставини вимагають від нього вбити вбивцю свого батька. Він вагається, бо сприймає цю помсту як прояв зла: вбивство завжди залишиться вбивством, навіть коли вбивають негідника. Образ Гамлета — це образ людини, яка розуміє свою відповідальність у вирішенні конфлікту добра і зла, яка стоїть на стороні добра, але її внутрішні моральні закони не дозволяють перейти до рішучих дій. Невипадково цей образ набув особливого звучання у XX столітті — добі соціальних потрясінь, коли кожна людина вирішувала для себе вічне «гамлетівське питання».
<span>Можна навести ще кілька прикладів «вічних» образів: Фауст, Мефістофель, Отелло, Ромео і Джульєтта — усі вони розкривають вічні людські почуття й прагнення. І кожен читач вчиться на цих образах розуміти не тільки минуле, але й сучасне.</span>