ШРАМ (справжнє прізвище Чепурний)
По одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по
пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий «козарлюга». Був він син
паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і
вже сай вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетцу маном Остряницею, то
і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би
у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських
консистентів ,і урядників над українцями, за наругу католиків і унітів над
греко-руською вірою. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши
собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди божої рибалкам і
чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не
два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на
ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не
ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія... У тих-то случаях
пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й
забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним
його записано. не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не
служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити
богові.
Іванець Брюховецький
Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому
Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у
гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» —
озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало,
синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає».
От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято.
Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав
прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не
зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од
усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там
осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за
ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма
обнімається, да братається, да горілкою поїть...Запорожці так собі його
вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван
Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!
Я приходжу завжди невчасно
бо дiти не хочуть лягати спати
коли я приходжу то на небi з-являються зiрочки i мiсяць
накриваю свiт в чорне полотно й выкликаю нiч чорну й таемну
<span>Ім’я Лесі Українки навічно увійшло в історію української літератури, як ім’я поетеси, в чиєму серці живе безсмертна іскра Прометея. Тому з-під пера цієї великої жінки виходить чудова драма-феєрія, у якій зображується невмирущість духовної краси. Краса ніколи не вмирає в серці Лесі Українки, як і в серні у її улюбленої героїні — Мавки з «Лісової пісні».Мавка — лісова дівчина — живе серед дивовижної природи, серед своїх братів та сестер. У них єдина душа, вони живуть єдиними почуттями, тому і не дозволяє Мавка Лукашеві надрізати ножем березу: «Не убивай!» Своїм серцем вона відчуває навколишню красу: відчуває її в шелесті дерев, щебетанні птахів, навіть у тому, як Лукаш грає на сопілці: Як солодко грає, Як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає/ Йде з самої глибини душі Мавки той дивовижний світ, що змінює усе навкруги, роблячи чарівним. Змінюється і Лукаш, який бачить у ній «королівну», і намагається стати подібним до неї. Але, як каже Мавка. смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись.Вона — дивовижна «королівна» лісу, яка є власником сердечного цвіту, «що скарби творить». Сааме цей цвіт дає їй відчуття прекрасного, не дає загинути її чистому серцю. Має вона в серці «те, що не вмирає». Це її духовна краса, це її чисті почуття, які не зміняться ніколи, як не зміниться і сама Мавка:* Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє, тільки гойно коханого обдарувало ними…Не вбивають її шире серце ні докори Лукаша, ні злі слова його матері, ні сміх глумливий Килини. Вона — Мавка, а значить вільна, незалежна, хоч ніколи і не забуде свого кохання. Вона хоче вірити в щастя, навіть коли коханий відвернувся від неї: То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна. І щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки! Не вмерло її живе серце, вона не впала у відчай; її душа хоче жити, хоче, здається, обійняти увесь світ. Мавка не йде до «Того, шо в скалі сидить», який називає її неживою. З яким гнівом вона відповідає:<span>* Ні, я жива! Я буду вічно жити!
* Я в серці маю те, шо не вмирає.</span>Мавка не може вмерти, адже вона, перш за все, лісова істота, яка наділена безсмертям. І хоч, закохавшись, отримує душу, вона житиме вічно, навіть перетворившись у вербу. З цієї верби вийде сопілка, яка буде промовляти до людей, намагаючись змінити їхнє життя.Занапастив свою душу Лукаш, хоч і мав у серці свій «скарб», але був він, мабуть, значно меншим, ніж у Мавки. Ця людина не змогла «дорівнятись» до себе самої. Здається, що її життя було нікому не потрібне. Але ні, він «душу дав» Мавці. А значить, вона буде жити вічно:* Будуть приходити люди вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде.Краса ніколи не вмирає, особливо духовна краса. Вона перетвориться у щось інше, буде мати інші форми, ідеальні чи матеріальні, але не вмре. Це ро-вуміє Мавка, тому що це вона має в серці. І хай ми не побачимо живої Мавки, в нашій пам’яті назавжди залишиться її чудовий спів — спів сопілки, яким промовляє до нас її душа:* Легкий, пухкий потлеиь ляже, вернувшися в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю — стане початком тоді мій кінець.</span>