Вони обидва мали медичну освіту. Це можна побачити із їх біографій.
<span>Твір уперше навчаю ДОБРА ТА ЗЛА,і як себе поводитися!біля водидіти побачили лося із заповеднику !Лось не зміг вибратися з льоду,хлопчики допомогли лосю.Вони не разуміли свого дядю,як він міг так поступитися?У цьому оповіданні треба багато чого навчитися!</span>
Як тигреня родичів шукало<span>ОповіданняУ тигра-тата й тигриці-мами було симпатичне смугасте тигреня. Воно не мало ні братиків, ні сестричок. І йому ні з ким було гратись. Одного разу тигреня запитало тигрицю:– Мамо! А в нас є родичі? Які вони?
Тигриця поспішала на полювання, тому сказала лишень:
– Так, звісно, є. Вони смугасті, як і ми.
Й подалася у джунглі.
Тато теж дуже поспішав – на роботу в цирк. Тому повторив:
– Так-так, смугасті. І полюбляють їсти м’ясо.
Й побіг на електричку.
Тигреня замислилося: де ж цих родичів шукати? У джунглі йти самому страшно, а в місто – дорослі заборонили, кажуть – заблукаєш.І тут прямо на нього вибігла якась тварина, вся в чорну й білу смужечку.– Привіт! – гукнуло тигреня. – Ти наш родич?
Тварина сторожко відступила на кілька кроків і мовила:– Ні, не ваш. Наші родичі – коні.
– Але ж ти в смужечку, як і я.
– Ну то й що? – відповіла тварина. – Ми зовсім різні. Ось поглянь: у тебе кігті, а в мене – копита.
– То хто ж ти? – запитало тигреня.
– Я – зебра.
Вона повернулась і подалася геть.Тигреня рушило на пошуки. Серед трави воно побачило невідоме йому створіння з прозорими крильцями, яке перелітало з квітки на квітку. Тіло його було розфарбоване чорними і жовтими смужками – майже як у тигрів. Тигреня торкнуло лапою квітку. Створіння злетіло з неї, незадоволено задзижчало і закружляло перед його носом:– З-забіяко! Ти заважаєш мені збирати мед.
– А навіщо тобі мед? – спитало тигреня. – Хіба ти не м’ясо їси? Адже ми родичі.
– Ні, не родичі. Наші родичі – оси і джмелі. У нас, бджіл, є крила, а у вас немає. У вас – зуби, а в нас – жало.
Після цих слів бджілка стрімко злетіла вгору і зникла з очей.– Отакої! То хто ж наші родичі? – уголос подумало тигреня. – Виходить, одних смужок тут замало.
І раптом воно почуло шурхотіння в кущах. За мить звідти висунулася симпатична чорна мордочка і сказала:– Няв! Я – твій родич.
– Привіт! – радісно вигукнуло тигреня. – Як тебе звати?
– Кіт,– сказав чорний звір. – Ну, кошеня,– додав, побачивши, який він маленький поряд із тигреням.
– Але ж ти не смугастий. А моя мама сказала...
– По-перше, ми, коти, буваємо і смугасті,– перебило кошеня. – А по-друге, це не головне. У нас із тобою ще є багато родичів – леопарди, барси, пантери, леви. І хоч вони бувають зі смужками, з плямами і без них, ми дуже схожі. Адже всі ми – з родини котячих.
Тигреня і кошеня бігали й гралися цілий день. А увечері тату й мамі тигреня сказало:– Я тепер знаю, хто наші родичі. Познайомлюся з ними усіма – й ніколи не нудьгуватиму.</span>
Справжній митець, Маруся наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами і стражданнями. Вона щира, довірлива й незахищена. Маруся з її етичним максималізмом стоїть над житейськими марнотами і брудом, вище дрібних амбіцій, заздрощів, прагматичного розрахунку. На відміну від Гриця, її не лякають матеріальні нестатки. Своїм високим благородством Маруся, навіть віддана на глум і осуд юрби, здатна викликами в людей шанобливий захват:
<span>Злочинниця — а так би й зняв би шапку. </span>
<span>На смерть іде, — а так би й поклонивсь. </span>
<span>При всій своїй безпосередності Маруся мудра і добре бачить людські вади. Вона намагається зрозуміти і по змозі виправдати негідні вчинки людей, не бере на себе права осуджувати їх. Зате себе судить якнайсуворіше. Не може простити собі, що так пізно розгледіла Гриця, який виявився не тим, кого вона любила. </span>
<span>Образ Марусі Чурай зливається з образом України через те, що в ній втілені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети. Героїня є причетною до важливих подій періоду боротьби українського народу за незалежність в середині XVII століття. Поетеса неодноразово вказує, що сам гетьман Хмельницький </span>
<span>дивував, безмірно дивував, — </span>
<span>що от скажи, яка дана їй сила, </span>
<span>щоб так співати, на такі слова! </span>
<span>За ставленням до Марусйної пісні, яка сприймається мов символ народного генія, і поділяються герої роману Ліни Костенко. Це одна з ознак соціального розшарування. </span>
<span>З одного боку, "Таку співачку покарать на горло, — та це ж не що, а пісню задушить!" — ставлення Богдана Хмельницького, "Пісень немає — і мене нема" — самої Марусі Чурай, а з іншого — "При чому тут пісні?" — Горбаня, "Це щось для дівки, синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона" — старої Бобренчихи. </span>
<span>Боротьба протилежних уявлень про життєві цінності витримана поетесою в усьому романі. А оте Грицеве — Марусі: "Затям, любов любов'ю, а життя життям". 1 справді, якого тільки лиха не зазнавала наша багатостраждальна земля... Отож, як вижити тим, хто віддає все життя, щоб протистояти цьому лихові?! Крім соціального розшарування тут ще відбувається винищення кращої частини нації — адже всі її "позитивні герої" в романі гинуть. І ніби як за зниклим плем'ям інків, за ними тужить пісня Марусі Чурай. А Горбані й сьогодні своєї: "При чому тут пісні?.." Але вона живе! </span>
<span>Квітує калиною, пломеніюче кетягами, творчість народної поетеси на запашних лугах української ліричної пісні. Маруся Чурай — це образ, витворений народною уявою, втілений у творах письменників і науковців. Чи реальною є її постать? Хто знає. Може, це лише поетична легенда. Маруся Чурай — дівчина з легенди, цікавої і захоплюючої, що впродовж трьох віків тривожить серце, викликає подив, спонукає до роздумів про найсокровенніше.</span>
