Поль Верлен коротка біографія Поль-Марі Верлен (Paul Marie Verlaine) народився 30 березня 1844 в місті Мец, в сім’ї військового інженера. Після відставки батька сім’я переїхала до Парижа, де і пройшли шкільні роки поета. У 1858 Верлен починає писати вірші, посилає Віктору Гюго вірш «Смерть»
1862 році він закінчив ліцей і вступив на юридичний факультет університету. Але через матеріальні проблеми сім’ї в 1864 році почав працювати дрібним службовцем в страховій компаній, після в мерії одного з паризьких районів, а незабаром і в сільській ратуші. У 1863 р його вперше надрукували, це був сонет «Пан Прюдом», який свідчив про захоплення групою «Парнас». У другій половині 60-х років приєднався до цієї групи. У цей період поет цікавився риторикою, іноземними мовами, багато читав Ш.-О. Сент-Бева, Ш. Бодлера, Т. Банвіля, відвідував літературні салони. Велике враження на нього справив Л. де Ліль, навколо якого гуртувалися молоді письменники, які видавали збірку «Сучасний Парнас», де друкувався і Верлен. Але письменник шукав власний шлях, відмінний від об’єктивістської «однобокої» поезії парнасців. Книга Ш. Бодлера «Квіти зла» дала імпульс розвитку імпресіоністичних вражень, символістичного образу. У 60-х роках виходять збірки «Сатурнічні поезії»» (1866) і «Вишукані свята» (1868). Однак широка публіка не зрозуміла віршів Верлена, тривалий час популярність обходила його. 1865 – Верлен працює експедитором в мерії Парижа. У кінці липня 1869 поет познайомився зі своєю майбутньою дружиною Матільдою Моті, а в 1870 р одружився на ній. До збірки «Добра пісня» (1870) увійшли твори, які він присвятив своїй дружині. Однак надії на щасливе сімейне життя не виправдалися Після 18 березня 1871 Верлен приєднався до Комуни. У лютому 1871 письменник отримав листа з маленького провінційного містечка Шарлевіль від тоді ще не відомого 18-річного Артюра Рембо з декількома його віршами. Вони викликали зацікавленість, і Верлен запросив юнака в Париж, вони подружилися. Верлен, незважаючи на вікову перевагу, потрапив під вплив сильної натури Рембо. У 1872 р ховаючись від переслідувань за участь у Паризькій комуні, поет покинув будинок, дружину, дитину і відправився разом з другом Рембо в подорож – до Англії, а після в Бельгію. Роз’їжджаючи по Європі Верлен і Рембо шукали – разом і окремо – своє місце в мистецтві. Під час сварки в липні 1873 М. П. Верлен поранив А. Рембо пострілом револьвера, за що був засуджений брюссельським судом до двох років в’язниці. До того ж суд дізнався про комуністичне минуле поета. У в’язниці він написав вірші, які увійшли до збірки «Романси без слів» (1874). Це вершина музичності Верлена. У в’язниці поет дізнався, що дружина подала на розлучення. Коли 16 січня 1875 він вийшов з в’язниці, ніхто не зустрічав його біля воріт, крім старенької матері. Відчуваючи самотність Верлен знову шукав підтримку з боку Рембо і зустрівся з ним в Шртутгарті. Ця їхня зустріч виявилася останньою: повертаючись додому в нетверезому стані, вони посварилися і влаштували бійку на березі Неккар. Більше вони не бачилися. Повернувшись до Парижа, а після переїхавши до Лондона, Верлен намагався налагодити своє життя: викладав мови, займався сільським господарством, але врешті-решт повністю віддався літературній праці. У 70-80-і роки поет все більше звертається до Бога. Релігійний настрій відбився в його збірці «Мудрість» (1881). У 1884 р виходить збірка «Колись і недавно» і книга літературно-критичних статей «Прокляті поети», куди увійшли нариси про шістьох поетів, у тому числі і про Артюра Рембо, Стефана Малларме і самого Поля Верлена. Естетичні принципи поета отримують досконалу форму у збірниках останнього періоду «Любов» (1888), «Щастя» і «Пісні для неї» (1891). Письменник очолював плеяду молодих поетів. Його вірші отримали шалену популярність. На традиційній церемонії обрання «короля поетів» 1891 після смерті Л. де Ліля, більшу кількість голосів було віддано за Верлена. Але визнання прийшло надто пізно: здоров’я письменника похитнулося. Талановитий поет останні роки хворів і майже постійно змушений був знаходиться в лікарнях. 8 січня 1896 поет помер від кровотечі в легенях
МИФ " ДЕДАЛ И ИКАР ".
<span>На царя работали Дедал и Икар, отец и сын. Решили они сбежать. Деда сделал крылья для себя и сынам. Перед полетом отец предупредил сына, чтобы тот не поднимался к Солнцу., потому что крылья могли испортится. Крылья были из воска. Также он предупредил о том, чтобы Икар не опускался к воде, к морю, потому что крылья могли намочиться и потянуть вниз.Икар забыл о наставлении отца, приблизился к Солнцу и упал.</span>
Дуня очень сожалела,что после того как её увезли из дома,она не пыталась общаться с отцом.Она даже не знала,что её отец умер.И когда приехала в свой родной город,она не застала его.Встретив мальчика,который проводил её, она дала ему деньги.Дуня не жалела ни о поездке,ни о 7 рублях.
Началось все с пороховой спички, которая в то время была в большой моде: Власыч, лучший сталевар на заводе, решил сделать собственную спичку, только не из дерева, а из стали. Спичка вскоре стала очень популярной среди рабочих завода, потому что резала она не хуже алмаза, за что её и прозвали алмазной, а кто-то из рабочих даже сделал коробочку и подписал "Алмазные спички". Стал их Власыч делать на заводе, естественно в тайне от начальства. Но, как назло, в это время на завод пришёл обер-мастер, немец, Шпиль Устав Уставыч, который строго придерживался рабочего устава. Он и заметил Власыча и его спички, да начал ругать - мол, на казенные деньги, да в казенное время и приговорил Власыча к 100 палкам. Тот не заупрямился, извинился, а немец, разгордившись тем, что перед ним лучший мастер кланяется, смягчился и помиловал. Пошёл хвастаться жене, принёс также коробку с алмазными спичками, а та, похвалив его сначала, затем поругала за то, что он Власыча не выпорол. Немец не выдержал и пошёл на завод, взяв коробку. Когда же он пришёл, то управитель рассказал, что пришла бумага с требованием узнать, кто же такой мастер, который алмазные спички делает. Оказывается, стекольщики, приходившие на завод, взяли одну, и из-за них эта чудо-спичка стала популярной и за его пределами. Ну, а Шпиль, пораскинув мозгами, решил притвориться, что он и есть тот сталевар, а потом заставить Власыча сварить эту сталь при нем и научиться. Его похвалили, но хитрость не удалась. Власыч тоже услышал об этой несправедливости, и, надурив глупого немца, не выдал ему тайны. Тут неожиданно пришёл приказ со столицы сварить большое количество именно этой стали. Управитель уже догадался, что её сделал не Шпиль, а Власыч, но поделать ничего не могли, потому что прилюдно объявили об обратном. Тогда решили получить тайну другим способом - у Власыча был сын - Микешка - очень красивый и видный парень, но жутко ленивый, неспособный что-либо делать, нетрудолюбивый... да и подвыпить любил. Отправили его в сад к немцу работать, а его дочку Манилью послали к нему разведывать тайну. Она, будучи такой же глуповатой, как и её отец, долго не притворялась и сразу выдала ему цель своих визитов. Он же сделал вид, что знает как варить сталь и что для этого нужны какие-то особые палки. Повел он Манилью эти палки искать, только с уговором - она ему за это будет наливки из дому приносить. Пошли они за палками, да занимались не тем, чем нужно, за что Манилью дома выпороли, а Микешку уволили.
А на завод в то время приехал новый управитель и заставил Власыча сталь варить. Тот не упрямился, а с варил как нельзя лучше. Теперь-то все узнали, кто настоящий мастер... а всех немцев с завода выгнали.
Микешку же теперь все обзывали "немкиным мужиком" и никак он не мог жениться, и даже голову из дому высунуть. Надоели ему постоянные издевки, стал он примерным, начал усердно работать и удачно женился на приезжей девушке. Теперь он степенный дядя Никифор, который детям своим строго-настрого запрещает водиться с лодырями и бездельниками.
