«Слово о полку Ігоревім» — найкраща пам'ятка літератури Київської Русі. Перед читачем, ніби живі, постають герої «Слова...» — мужні захисни¬ки Руської землі, великі патріоти. З якою любов'ю невідомий нам автор змалював їхні образи! З усього видно, що він щиро любив рідну землю. Ігор Святославич для автора є втіленням князівських доблестей. Він мужній, сповнений «ратного духа». Пристрасне бажання «іспити шоломом Дону», почуття воїнської честі відтісняють страшне віщування — затемнен¬ня сонця. Справжній лицар, він вважає, що краще вмерти від меча, ніж потрапити в полон. Описуючи першу перемогу Ігоря над половцями, автор підкреслено гіперболічно показує її результати: руські воїни захопили стільки здобичі, що дорогими тканинами і одягом мостили болота. А Ігор з цієї здобичі взяв для себе тільки бойові знаки ворога. Високе благородство Ігор виявляє під час вирішальної битви, коли він у розпалі бою повертає полки на допомогу брату Всеволоду. Автор висловлює до Ігоря любов і симпатію, називає його соколом, сонцем. Коли Ігор зазнав поразки, печалиться вся природа, вся Русь. Розповідаючи про втечу і повернення Ігоря з полону, автор особливо виразно виявляє своє співчуття до нього, а коли Ігор повертається на Русь, то знову «сонце світиться на небесах». Співчуваючи Ігорю, пишаючись його мужністю, сумуючи через невдачі, автор водночас засуджує недалекоглядну політику цього князя, міжусобиці, що підривали міць батьківщини, її благополуччя: «Сказав-бо брат брату: «Се моє, і те — моє теж». Саме така психологія феодала-власника лежить в основі поведінки і характеру Ігоря. Гірка поразка Ігоря — це розплата за його егоїзм і самовпевненість. Звертання Святослава Київського до братів Ігоря і Всеволода свідчить, напевне, і про ставлення до них самого автора «Слова...»: «О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли, без честі-бо кров поганую ви пролляли». У цьому звертанні хоч і звинувачуються Ігор і Всеволод у марнославстві та нерозважності, проте віддається їм належне, говориться, що серця їхні викувані з міцного булату і загартовані у відвазі.<span />
Традиции и обычаи казаков <span><span> </span>Казак не может считать себя казаком, если не знает и не<span> </span>соблюдает традиции и обычаи казаков. За годы лихолетья и уничтожения казачества изрядно выветривались и исказились под чуждым влиянием эти понятия. Даже наши старики, родившиеся уже в советское время, не всегда правильно трактуют неписаные казачьи законы.</span><span><span> </span>Беспощадные к врагам, казаки в своей среде были всегда благодушны, щедры и гостеприимны. В основе характера казака была какая-то двойственность: то он весел, шутлив, забавен, то необычайно грустен, молчалив, недоступен. С одной стороны, это объясняется тем, что казаки, глядя постоянно в глаза смерти, старались не пропускать выпавшую на их долю радость. С другой стороны – они философы и поэты в душе – часто размышляли о вечном, о суете сущего и о неизбежном исходе этой жизни. Поэтому основу в формировании морально-нравственных устоев казачьих обществ составили 10 Христовых заповедей. Приучая детей к соблюдению заповедей Господних, родители по народному их восприятию поучали: не убивай, не кради, не блуди, трудись по совести, не завидуй другому и прощай обидчиков, заботься о детях своих и родителях, дорожи девичьим целомудрием и женской честью, помогай бедным, не обижай сирот и и вдовиц, защищай от врагов Отечество. Но прежде всего крепи веру<span> </span>православную: ходи в Церковь, соблюдай посты, очищай душу свою – через покаяние от грехов, молись единому Богу Иисусу Христу и добавляли: если кому-то что-то можно, то нам нельзя – МЫ КАЗАКИ.</span><span><span> </span>Чрезвычайно строго в казачьей среде, наряду с заповедями Господними, соблюдались традиции, обычаи, поверья, которые являлись жизненно-бытовой необходимостью каждой казачьей семьи, несоблюдение или нарушение их осуждалось всеми жителями хутора или станицы, поселка. Обычаев, традиций много: одни появляются, другие исчезают. Остаются те, что наиболее отражают бытовые и культурные особенности казаков, что сохраняются в памяти народа от далекой старины. Если коротко сформулировать их, то получатся своеобразные неписанные казачьи домашние законы:</span><span><span>1.<span> </span></span>Уважительное отношение к старшим.</span><span><span>2.<span> </span></span>Безмерное почитание гостя.</span><span><span>3.<span> </span></span><span>Уважение к женщине (матери, сестре, жене).</span></span>
Мені здається, що старий Кайдаш не досить уваги приділяв вихованню своїх
синів. «Він був добрий стельмах, заробляв добрі гроші, але ніяк не міг
удержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на
Кайдашеві свій відбиток». Чимало настраждавшись, наробившись за свій вік
так, що «аж шкура болить», Кайдаш намагається знайти забуття в чарці.
Потоваришувавши з оковитою, він втрачає повагу старшого сина Карпа.
Я думаю, що Карпо, старший син Кайдаша, з дитинства був грубуватим, ріс
черствим, бездушним. Ці риси поступово тільки набирали обертів. Він був
першою дитиною, мабуть, його більше пестили, пробачали грубість. Коли
парубкував, то теж був мовчазний, гордовитий, ніколи навіть не сміявся.
«Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи
осміхались». Після одруження та народження сина Карпо ніби виріс у
власних очах, відчув себе справжнім хазяїном. Починає поводити себе
ще більш егоїстично. Він ніколи не був покірним, не змовчував батькам,
під час сварки через мотовило вперше підняв на старого Кайдаша руку. Про
його жорстокість та черствість знало все село. Я погоджуюсь із тим, що
батьки належним чином не займалися
його вихованням, тому й мають такий результат.
Я не згоден із думкою, що Кайдаш не займався вихованням дітей, тому що
він був богомольна людина, а значить цінував свою сім’ю й доклав усіх
зусиль для виховання хлопців.
На мій погляд, стара Кайдашиха не знаходить спільної мови зі старшим
сином та невісткою, тому що на неї панщина наклала свій відбиток.
Замолоду вона довго служила в панів і «набралася од їх трохи панства»,
«до природної звичайності української се-
лянки пристало щось вже дуже солодке, аж нудне», зовнішня пиха, облесливість у розмові.
Я не згоден із думкою, що у сварках винні батьки. Розпалюванню ворожнечі
сприяли й невістки, особливо Мотря. У неї надто дріб’язкова натура.
Вона ладна лаятися за яйця, курей, кухоль, а наслідки всього цього
жахливі — порушення етичних норм, народної моралі, бо син здіймає руку
на батька, Мотря вибиває Кайдашисі око, Карпо женеться з дрючком за
матір’ю, заганяє в ставок і ладен вдарити, та зупиняється, бо «не так
шкода… матері, як чобіт».
Привет всем я недавно читал повесть за сестрою.Вот ответ у хлопчика похитили сестру,и он вишел за ней и встретил козаков потом он от них утік до татар он с ними пожил и убежал тоже потом вернулса с козако но перед тем ево присудили когда он сбежал жо 100 стрел потом когда вернулса пощадили до 20 стрел но ево забрал козак и отвез до пана и он ему сбрехал што сестра знает што случилась с ево синам штоби найти сестру все!