<span>На узбіччі лісу росли дві берізки. Одну звали Біленька, другу – Тоненька.</span><span> Кожного ранку Біленька прокидалася з першими променями сонця й старанно збирала росу. Тоненька в цей час спала.</span><span> - Невже тобі не потрібна водичка? – дивувалася Біленька.</span><span> - Чому ж, потрібна. Але для цього не обов’язково так рано вставати.</span><span> - Як це?</span><span> - А так: домовлюся з хмаринкою-дощинкою<span> </span>– вона мене й поллє.</span><span> Берізка з подивом дивилася на сусідку - дивна!</span><span> Якось раз вона запросила Тоненьку гілочками похитати.</span><span> - Приєднуйся! – гукнула.</span><span> - Не хочу, - відмовилася та. - Я сонячні ванни приймаю.</span><span> Біленька здивувалася:</span><span> - А що робитимеш, коли вітер нападе?</span><span> - Домовлюся.</span><span> Минали дні. Почалося спекотне літо. Біленька прокидалася разом з сонечком і досхочу пила крапельки роси. З кожним днем її крона ставала сильнішою, а гілочки гнучкішими.</span><span> Подруга ж спала до півдня й просила водичку в хмаринок. Її гілочки так і залишалися тоненькими й слабкими, та це не турбувало лінивицю. «Якщо потрібно буде щось - домовлюся», - думала вона.</span><span><span> </span>Аж раптом одного дня налетів Буревій.</span><span><span>-<span> </span></span>Допоможіть! – гукнула Тоненька до хмар.</span><span> Вітрисько поглянув на небо й розсміявся. Він, граючись, розігнав захисників берізки. </span><span> - Ну що, красуне, потанцюємо? – закружляв навколо дерева.</span><span> - Я не хочу, - заплакала берізка.</span><span> - А хто тебе питатиме? – зареготав вітер.</span><span> Він закрутив віти Тоненької, пригнув крону майже до землі, і, напевне, берізка б загинула, якби не Біленька.</span><span> - Агов, Буревію, - звернулася вона до вітру. – Ти завжди такий неввічливий?</span><span> - Хто тут пищить? – відірвався від Тоненької вітер.</span>– Це ти? – підлетів до Біленької. - Тобі що жити набридло?<span> - Я тебе не боюся, - відказала берізка.</span><span> У Буревія мову відняло.</span><span> - Ти хоча б знаєш, з ким розмовляєш?</span><span> - Знаю.</span><span> - Та я тобі!.. – і він почав крутити гілки Біленької.</span><span> Але не дарма берізка щодня гілочками хитала й<span> </span>крону вигинала. Як не старався вітер, а зламати білокоре дерево йому не вдалося.</span><span> - Я ще повернуся! – пригрозив Буревій і полетів геть.</span><span> А берізка розсміялася. Вона розправила гілочки й подивилася на сусідку:</span><span> - Ти як?</span><span> - Не дуже, - ледве промовила Тоненька. – Гілки поламані…</span><span> - Нічого, нові виростуть, - підбадьорила берізка.</span><span> - Правда?</span><span> - Авжеж! Але для цього потрібно рано вставати й багато працювати.</span><span> – Я згідна, - промовила Тоненька.</span>З тих пір минуло багато літ. Ще не один вітер прилітав побешкетувати, але все марно: у берізок жодна гілочка не зламалася! <span>
</span>
Місто Хмельницький має більш ніж 500-річну історію і веде свій родовід від невеличкого поселення Плоскирів або Плоскирівці, що виникло в місці впадіння річки Плоскої до Південного Бугу. Дата заснування міста не відома, а от, що стосується першої згадки, то вона відноситься до першої половини XV століття. На той час Поділля стає ареною суперечки між литовськими князями та польським королівством, яка закінчилася на користь останніх. Частина Поділля, включаючи Побужжя, відійшла під владу Корони Польської. Польський король Владислав ІІ Ягайло в 1431 році надає вірній шляхті привілеї на подільські володіння. Серед населених пунктів, що згадуються у документах королівської канцелярії від того року, знаходимо поселення сільського типу (villa) під назвою Ploskir о wcze (Плоскирівці) та відповідний до цього запис: 10 лютого 1431 р. у місті Сопоті король Владислав ІІ Ягайло записує Янові Чанстуловському 100 гривень на володіння ”селами Голисин та Плоскирівці на річці Бог у Летичівському повіті Подільської землі” ("... super villis Holissin et Ploskir о wcze super fluvio Boh iacentu in terra Podoliensi et districtum Latichoviensi sitas"). В роки королювання (1434-1444 рр.) Владислава ІІІ нова згадка – підтверджується право на володіння поселенням, яке вже названо як Ploskirоw – Плоскирів.
Якщо в XV ст. зустрічається подвійне написання назви поселення (двічі – Плоскирівці, чотири рази – Плоскирів), то з XVI ст. і фактично до початку ХІХ ст. вживалася лише Плоскирів. Така назва поселення пояснюється його місцерозташуванням серед грузьких заплав у місця впадіння річки Плоскої до Південного Бугу (тоді річка мала назву Бог). Справа в тому, що ще до початку ХХ ст., Плоска при впадінні до Бугу мала "безіменний" рукав, завдяки якому утворювався природний острів. Ймовірно той рукав у XV – XVI ст. мав назву Рів (до речі, доволі поширений гідронім на землях Поділля), а поселення, що виникло на острові між Плоскою та Ровом, стало іменуватися Плоскирів (Плоскирівці).
Після приєднання Поділля до Російської імперії, 5 липня 1795 р. імператорським указом була утворена Подільська губернія. Один із повітів губернії став називатися Проскурівським, а його центром зазначене місто Проскурів . Отже, с аме в цьому імператорському указі вперше з устріча ється назва Проскурів. Якоїсь с пеціально ї постанови про перейменування Плоскирова в Проскурів не знайдено і нам тепер залишається лише гадати: чи свідомо, чи помилково в російських документах з'явилась нова назва міста. Цікаво, що д еякий час дві назви існували одночасно, але з 1801 року остаточно утвердилася н о ва – Проскурів, яка була співзвучна із словом “проскура” – так українці іменують хлібець, котрий вживається у християнських обрядах.
16 січня 1954 року вийшов Указ Верховної Ради Української РСР: "На ознаменування історичної події – 300-річчя воз'єднання України з Росією і відзначаючи заслуги перед українським і російським народами видатного державного діяча і полководця Богдана Хмельницького, Президія Верховної Ради Української РСР постановляє: перейменувати місто Проскурів у місто Хмельницький, а Кам'янець-Подільську область – в Хмельницьку".
Таким чином, історія Плоскирова – Проскурова – Хмельницького нараховує майже 575 років і містить багато цікавих подій. Для зручності, подамо найважливіші з них у хронологічній послідовності.
Кажуть, що людиною не народжуються, а стають. Що ж потрібно для того, щоб стати справжньою людиною? Читати якісь посібники, підручники? Може, є спеціальні книги, які допоможуть сформувати людину? Звичайно, без читання книг не обійтися. Читання – важливий шлях пізнання життя і людей. Саме книги є джерелом духовного збагачення людини. Але щоб стати людиною, потрібно багато працювати над собою. І які б проблеми у нас не виникли, як би нам важко не було, потрібно завжди залишатися людиною, завжди пам’ятати про те, що поруч з тобою знаходяться люди, яких треба поважати. Кожна людина має право на повагу.<span>А хто каже, що стати людиною легко? Стати справжньою людиною нелегко, тому що ми живемо в непростому світі. В. Сухомлинський стверджував: «Ти народжений людиною, але Людиною повинен стати». Ми можемо обійтися багато без чого. Але доброта і милосердя, взаєморозуміння і повага, чесність і порядність – це те, на чому тримається наше життя. Тому у людини не може бути іншої мети, окрім як прагнення стати Справжньою Людиною.</span>
Що таке людське щастя? Це питання не з простих. Людина народжується, вчиться, працює, знаходить другу половинку, виховкє дітей, здавалося б, життя таке довге, але, чи так це? І що воно те щастя?
Мабуть, у кожного воно своє. Хтось вступив до бажаного ВУЗу, і для нього це щастя. Хтось виграв у лотерею, хтось привіз золото із змагань, хтось відпочив біля моря.... А хтось проводить час з сім'єю, з дітьми і вважає себе найщасливішою людиною на землі. Для когось достатньо бути ситим, одягненим, мати дах над головою, а хтось мріє про великі досягнення, про славу, визнання.
Мені б хотілося, щось зробити важливе в цьому житті, щоб моя праця і знання приносили людям багато користі, можливо навіть рятувало їм життя, тоді б для мене це було б справжнім щастя.
Будь-хто з нас розуміє, наскільки жахливою є доля сироти, адже поряд немає найрідніших — мами і тата. Не зміг обійти цієї теми у своїх творах і Т. Г. Шевченко.Пкро сирітську долю йдеться у багатьох творах Тараса Григоровича Шевченка. Він і сам рано залишився сиротою.
Так, у вірші «На Великдень, на соломі...» протиставляється життя сироти та дітей, у яких є батьки. Тут він зображує розмову дітей, які хваляться між собою подарунками. Кожна дитинка має обновку: комусь мати курила стрічечку, комусь батько справив чобітки або свитинку. Але серед дітей були сирітка,яка сумно гадає, чим їй похвалитись. І ось вона хвалилася: «А я в попа обідала». Більшої радості ця сирітка не знає. Сумно стає від цих слів.
<span> Майстерно Тарас Шевченко виливає смуток і біль, який пережив сам, і змушує це пережити читача.
</span><span> Увесь вірш пройнятий співчуттям до дівчинки. Недарма автор вживає такі ніжні та ласкаві слова: сирітка, сиріточка. На жаль, сирітська доля була важкою не тільки за часів Тараса Шевченка, а й зараз.
</span><span> Хочеться, щоб у кожної дитини були батьки та ніхто не зазнав гіркої сирітської долі.</span>
