Коли фарби життя блякнуть, я беру Гріна. Відкриваю його на будь-якій сторінці, так навесні протирають скло в будинку. Усе стає світлим, яскравим, усе знову таємниче хвилює, як у дитинстві. Грін — один з небагатьох, кого варто мати в похідній аптечці проти ожиріння серця й утоми. З ним можна їхати в Арктику і на цілину, йти на побачення. Він поетичний, він мужній". Так виразив багатотвірну силу впливу Гріна на читача письменник Данило Гранін.
Думаючи про Олександра Гріна, ми насамперед згадуємо його повість-казку "Пурпурові вітрила". Ця казкова феєрія стала символом його творчості. Вона увібрала в себе все краще, що є в інших творах Гріна: красиву мрію і правдиву реальність, любов до людини і віру в її сили, надію на краще і любов до прекрасного.
Назва повісті багатозначна. Щоб вітрильне судно почало рухатися, його вітрила повинен наповнити вітер. А життя людини повинне бути наповнене глибоким змістом, тоді воно має сенс. Якщо життя нудне і безрадісне, змістом його стає мрія. Мрія може так і залишитися красивою нездійсненною казкою. Але може і здійснитися.
"Пурпурові вітрила" Гріна — символ мрії, що стала реальністю. Мрія Ассоль "ожила" тому, що дівчинка "уміла любити", як учив її батько, уміла "чекати всупереч усьому". І вона змогла зберегти свою віру в прекрасне, живучи серед людей, що "не вміли розповідати казки і співати пісні".
Пурпуровий колір шовку, обраний Греєм для вітрил "Секрету", став кольором радості і краси, якого так не вистачало в Каперні.
Білий вітрильник під пурпуровими вітрилами — символ любові й нового життя для Ассоль, що дочекалася свого щастя.
"Пурпурові вітрила" Гріна — це ще утвердження правильного способу досягнення щастя: "робити чудеса своїми руками". Так вважав капітан Грей, що здійснив мрію незнайомої йому дівчини. Так думав матрос Лонгрен, що зробив колись іграшкову яхту з пурпуровими вітрилами, яка принесла щастя його дочці.
Мені сподобався сподобався роман В. Рутківського ,,Джурі козака Швайки" за його історичну тематику. А саме: книга «Джури козака Швайки» присвячена виникненню козацького руху. Володимир Рутківський побудував її так, щоб діти зрозуміли звідки ж взялися козаки, ким вони були, що покликало людей зі звичайних сіл на безлюдні острови, де вони заснували у майбутньому січ. Показав, хто ставав козацькими ватажками, звідки взялися уявлення про козаків-характерників, з ким козаки боролися і з ким шукали дружби. Показав і панську службу, і набіги татар. З гумором, але і з повагою до жінок, Рутківський пояснює і те, чому козаки вирішили, що жінкам на січі не місце.
З перших сторінок повісті Рутківський знайомить нас з трьома хлопцями з одного села. На наших очах один з них на сторінках книги перетворюватиметься на козака-воїна, другий – навчатиметься у знахаря і стане козаком-характерником, а третій покаже, як потрапляли на панську службу і йшли проти своїх односельців, як можна втратити себе, довірившись пройдисвіту, але і як виправляти власні помилки. Кінець кінцем він також стане справжнім козаком і гарним товаришем.
Я вважаю, що в романі просто дивовижні герої , які з честю виходять із найскладніших ситуацій. А небезпека чигає на кожному кроці, а надто, коли ти зважився підняти шаблю на могутню татарську орду, а за твоєю спиною – майже нікого..."
Отже, на мою думку, Україна – це унікальна держава козаків. Саме такою її знає весь світ, і саме так себе ідентифікує більшість її громадян. У певні періоди історії, коли українцям удавалося звільнитися від поневолення іншими народами, вони щонайперше відроджували свої звичаєві суспільні відносини і запроваджували державну систему виховання українського козака – оборонця України та її народу. А ким були найперші козаки? Звідки вони взялися? На ці запитання я знайшов відповідь у новому гостросюжетному історичному романі Володимира Рутківського «Джури козака Швайки».
<span><span>Знаходить собі заняття, багато займається самореалізацією, страждає через «недовіру» однокласників
</span><span><span>Риси характеру
</span><span>Добрий товариш, знавець природи, борець за правду, готовність долати труднощі</span></span></span>
Бо якщо сум заступить одного то в нього довгі ноги і він і до другого добирається! Бо тому жаль другого і він тоже сумує!
Хто смакує
Любо нам,
І дорослим , і дітям,
Бо стільки праці потребував?