Яскравий зразок революційно-патріотичної лірики, вірш “Гімн” входить до збірки І. Франка “З вершин і низин”. Літературний рід твору – громадянська лірика.
Ідея вірша – боротьба за своє майбутнє й непохитна віра в перемогу.
Віршовий розмір: чотиристопний хорей.
Римування: суміжне.
Наскрізним образом вірша є “вічний революціонер”, який утілює могутність народу й закликає “не ридать, а добувать, / Хоч синам, як не собi, / Кращу долю в боротьбi”.
Вiчний революцйонер —
Дух, що тiло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Вiн живе, вiн ще не вмер.
Нi попiвськiї тортури, анафора;символи
Нi тюремнi царськi мури,
Анi вiйська муштрованi,
Ні гармати лаштованi,
Нi шпiонське ремесло
В грiб його ще не звело.
Вiн не вмер, вiн ще живе!
Хоч вiд тисяч лiт родився,
Та аж вчора розповився
I о власнiй силi йде. анафора
I простується, мiцнiє,
I спiшить туди, де днiє;
Словом сильним, мов трубою епітет + порівняння
Мiлiони зве з собою,- анафора
Мiлiони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.
Голос духа чути скрiзь:
По курних хатах мужицьких, анафора
По верстатах ремiсницьких,
По мiсцях недолi й слiз.
I де тiльки вiн роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя.
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувать,
Хоч синам, як не собi,
Кращу долю в боротьбi.
Вiчний революцйонер — метафора
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пiтьмi поля.
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна, метафора
Покотиласялавина, метафора
I де в свiтi тая сила,
Щоб в бiгу її спинила, анафора
Щоб згасила, мов огень, порівняння
Розвидняющийся день? метафора + риторичне питання
<span>В книге содержится множество полезных знаний, она делится опытом, помогает понять себя, показывает величие Человека и открывает большой и прекрасный мир перед нами. Для того, чтобы отдохнуть и расслабиться, мы читаем художественную классику, чтобы почерпнуть знания, можно полистать энциклопедии по мировой живописи, для общего развития
</span>
треба бути сильним та не піддаватися спокусі зробити щось не правильне
І нам, нащадкам Великого Кобзаря, яким, власне, і було адресовано «Заповіт», варто замислитися, чи виконали ми волю поета? Мені дуже прикро, що сам Шевченко не побачив свою Батьківщину незалежною (ми знаємо також, що він не дожив до скасування кріпацтва, адже побачити простий народ вільним також було його мрією). Незалежність України, після стількох років і навіть сторіч боротьби та помилок, нарешті здобута. І це — найважливіша, як на мене, подія за всю історію існування нашої держави. Але ж поет прагнув не тільки декларації незалежності, але й духу свободи в нашій країні, справедливості та щастя. Незважаючи на фактичну незалежність нашої держави, на жаль, нас і досі переслідує безпідставний, а тому ще більш прикрий, комплекс якоїсь національної меншовартості. Тобто люди, що географічно живуть в Україні, українці за походженням, не вважають себе такими. Як на мене, це якийсь історичний парадокс. Уявімо на хвилинку, що вся інформація про людину зберігається в певній анкеті. Коли б десь у «небесній канцелярії» складали питання до такої анкети, туди, безумовно, ввели б графу «національність». Бо національна приналежність людини — не формальність, а риса, яка зумовлює її мислення, вдачу, життєві принципи. Ця графа, так би мовити, є «обов'язковою для заповнення», але більшість людей не просто вважають себе приналежними до іншого народу (питання національних меншин — окреме питання, але цілком нормально, що в нашій країні мешкають інші народи, підтримуючи свою власну культуру, зрозуміло, що вони не вважають себе українцями, бо ними не є), велика частина українців живе без певної національної приналежності, вони ніби поза часом і простором, поза історичним і національним контекстом. Мені здається, це чи не найприкріше у наш час... Ось чому, напевно, ми ще не виконали заповіту Тараса Шевченка.
