<span>Пізнавальне ставлення людини до світу реалізується в різних формах і носить культурно-історичний характер. До основних форм (видами) духовно-теоретичної та духовно-практичної пізнавальної діяльності людини зазвичай відносять буденне пізнання, міфологічне, художньо-образне (через мистецтво), релігійне, філософське, наукове.Вже на ранніх етапах розвитку людства існувало
буденно-практичне пізнання. Воно поставляло елементарні відомості про природу, а також про самих людей, умови їхнього життя, соціальних зв'язках і т.д. Сфера буденного пізнання містить у собі здоровий глузд, вірування, прикмети, інтуїтивні переконання, передчуття та ін. Буденне пізнання формується в процесі повсякденної діяльності на основі особистого досвіду і узагальнення, засвоєння суспільно значущого знання і є базовим.Важливу роль, особливо на початковому етапі історії людства, грало
міфологічне пізнання. Його специфіка - нерозчленованість на суб'єкт і об'єкт, синкретизм, тобто цілісне бачення світу. Міфологія давала певні знання про природу, космос, про самих людей, умови їхнього буття, формах спілкування і т.д.В рамках міфології зароджувалася художньо-образна форма пізнання, найбільш розвинена в мистецтві, яке хоча спеціально і не вирішує пізнавальні завдання, але містить у собі досить потужний гносеологічний потенціал.
Художнє пізнання вперше було заявлено як форма пізнання в німецькій класичній філософії, і в першу чергу - у філософії мистецтва Шеллінга. Мистецтву доступно те, що недоступно науці - людина, її внутрішній світ, почуття, переживання, емоції.Найдавнішими формами пізнання, генетично пов'язаними з міфологією, є релігійне і філософське пізнання.Сучасні дослідники
релігійного пізнання [1] відзначають, що досі існує думка, ніби віра (релігія) протилежна знанню. Проте це помилкова думка. Релігія є вид знання. Релігійна знання відрізняється від інших видів знання (насамперед наукового), по-перше, своїм основним змістом, по-друге, формою, засобами осягнення цього змісту.Змістом релігійного пізнання є пізнання Бога. Існує нерозривний зв'язок релігійної віри й пізнання: скільки б не була емоційна віра, вона ґрунтується на знанні, має передумовою знання, пізнання пронизує віру, пізнання вінчає процес релігійного вірування. Релігійна віра - це безпосереднє знання про Бога, отримане при зустрічі в досвіді-спілкуванні. Через релігійний досвід в глибини свідомості проникає свідомість світу і реальність Бога. Одним з найважливіших феноменів релігійного пізнання є серце. Це не фізіологічне всім відоме серце, а "серце", близьке до поняття "душа". Через нього і завдяки йому проявляється духовний світ віруючої людини, здійснюється зв'язок з іншими людьми, з суспільством, природою, Богом.Сумісність релігійної віри і природничо-наукових досліджень, що спираються на раціональність природознавства, доводить також творчість багатьох натуралістів: І. Ньютона, Г. Менделя, В. Ф. Войно-Ясенецького, Тейяра де Шардена та ін., "Так що ні теоретично, ні практично не можна виправдати твердження войовничих атеїстів, ніби розум і віра, наука і релігія несумісні Особливості
філософського пізнання випливають із специфіки філософії як форми духовного освоєння дійсності.</span>
Філософія - це особлива форма рефлексії людини над буттям і над самим собою (філософська мудрість), яка грунтується не тільки на мисленнєво-раціональному способі мислення, а й на безпосередньо-інтуїтивному, художньо-емоційному його осягненні, що має своєю метою відобразити глибоке єдність світу.
Філософське пізнання містить у собі духовно-практичні орієнтири. Філософія повинна намагатися давати відповіді на питання, а краще - повинна давати шлях до відповідей на запитання про сенс життя, сенсі любові, можливості щастя, добро і зло, сенс творчості, природі людини і суспільства в цілому, місце людини у всесвіті. Таким чином, як відзначають сучасні мислителі [3], - філософія виконує істотну і несуєтності задачу - вона відкриває шлях до розуміння людиною сенсу історії та до самовизначення себе в ній.
Філософське пізнання висловлює ціннісні підстави людського існування.
Наукове пізнання прагне розкрити необхідні, об'єктивні зв'язки, які фіксуються в якості об'єктивних законів. Якщо цього немає, то немає і науки, бо саме поняття науковості передбачає відкриття законів, заглиблення в сутність досліджуваних явищ. Звідси випливають орієнтація наукового пізнання на об'єктивність і усунення, по можливості, всіх суб'єктивістських моментів.
Метою і найвищою цінністю наукового пізнання є пошук об'єктивної істини, постигаемой переважно раціональними засобами і методами. Його завдання - дати правдиве відображення процесів, об'єктивну картину того, що є [4].[4]
Наукове пізнання характеризується строгою доказовістю, обгрунтованістю отриманих результатів, достовірністю висновків, хоча в процесі наукового пізнання висувається чимало гіпотез, здогадок, припущень, імовірнісних суджень і т.п.
