Отже, проблема вибору і неправильні висновки перетворили Чіпку з правдошукача на злочинця. Слід сказати, що причини такої долі Панас Мирний вбачав у дитинстві і подальшому житті героя в умовах безправ’я українського народу і безкарності панства. В основу свого роману письменник поклав історію життя свого друга дитинства Чіпки Грицька, який був круглим сиротою і ще з дитинства зазнав багато лиха. Але, на відміну від героя роману, він став заможнім господарем, не крадучи та грабуючи, а важко працюючи.
Максим Беркут який аж нинi, супроти найважнiшого i найтяжчого дiла, почув себе вповнi самим собою, вповнi начальником сеї невеличкої армiї, заряджував з правдиво начальницькою вважливiстю й повагою все, що належало до дiла, нiчого не забуваючи, нi з чим не кваплячись, але й нi з чим не опiзнюючись. Все у нього виходило в свiй час i на своїм мiсцi, без сумiшки й сутолоки; всюди вiн був, де його потрiбно, всюди вмiв зробити лад i порядок. Чи то мiж своїми товаришами тухольцями, чи мiж боярами, чи мiж їх слугами, Максим Беркут усюди був однаковий, спокiйний, свобiдний в рухах i словах, мов рiвний серед рiвних. Товаришi поводились з ним так само, як вiн з ними, свобiдно, несилувано, смiялись i жартували з ним, а проте виповнювали його розкази точно, швидко i так весело та радо, немов i самi без розказу були би в тiй хвилi зробили те саме. Боярська служба, хоч далеко не такої рiвної вдачi, далеко не так свобiдна в поводженню, далеко похiпнiша з одних гордо висмiватися, а перед другими низенько хилитися, все ж таки поважала Максима Беркута за його звичайнiсть i розсудливiсть i, хоч не без дотинкiв та жартiв, таки робила те, що вiн казав. А й самi бояри, по бiльшiй частi люди гордi, воєннi, що нерадо бачили “смерда” в своїм товариствi, та й то ще смерда, що вважав їх чимось немов собi рiвним,- i вони тепер не показували надто виразно своєї неохоти i виповнювали розпорядження молодого провiдника, маючи на кождiм кроцi нагоду переконатися, що тi розпорядження були зовсiм розумнi, такi, як треба.
З подивом позирала на нього Мирослава, коли вiн переходив коло неї, i хоч багато досi видала вона молодцiв i сильних, i смiлих, але такого, як Максим, що сполучав би в собi всi прикмети сильного робiтника, рицаря i начальника,- такого їй досi не траплялося бачити.
Так він відповідільний.Це показує тоді як йому поввдомили що синьомордики захоплюють планету. Також коли він разом з батьками в пірамідах знищували синьомордиків.Також коли він давав синьомордам щілля від бабусі Солі
Андрій Самойлович Малишко був одним з тих літераторів, які разом з нашим народом долали складні шляхи XX століття. Він учителював, працював у «Літературній газеті», у роки Великої Вітчизняної війни був військовим кореспондентом. Після війни Андрій Самойлович працював у журналі «Дніпро». Здається, звичайний шлях радянського літератора. Але Малишко ні в якому разі не був тим, хто проміняв свій народ на пільги, даровані партійним квитком. І вірші поета переконливо доводять це.<span>У вірші «Марина в небі голубім…» Малишко звернувся до теми співця — пророка й учителя. Мова тут іде про Великого Кобзаря. Хмара пролітає над Україною, і лежить її шлях на схід, туди, де «над Каспієм горбатим» минали роки Шевченкового заслання. Що може бути більш піднесеним, ніж діалог двох поетів?.</span>
<span> Пройдуть роки. Життя героїв складеться по-різному. Дядько Чепіжний впаде у одну з ям, які викопував для звірів. Він теж буде немічний і , можливо, почне співчувати старому вовкові. Настануть спокійні дні для Сіроманця, він житиме у Сашка. Сусіди, бачачи лагідний характер вовка, перестануть боятися його. Галя стане ветеринаром. Вона залишиться працювати у рідному селі. Лікуватиме хворих тварин. Сашко вивчиться на лісника. Здійсниться його мрія. Він зі своїм Сіроманцем стане надійним захисником і охоронцем лісу.</span>
