Тема: зображення поетичного образу України, її краси її величі.
Ідея: возвеличення палкого кохання українців до рідного краю, Батьківщини.
Основна думка: любов до України є єдністю з невід’ємних частин духовності людини
Жанр: громадянська лірика.
Римування: перехресне.
Віршований розмір: амфібрахій.
На 3: 4833 3240 3615
На 5: 3240 3615
На 9:4833 3240
Казали ми кури пасти за стодолов в просі,
Кури яйця погубили, я дістав по носі.
Ой прийшов я до дівчини, она пече пляцки,
Як ми дала лопатою, аж єм поліз рачки.
Ой ішов я селом, селом, так ми було стидно,
Несу курку під пахов, а ї хвостик видно.
Доспівалась пташка до зими, прийшлося під стріхою зимувати.Всяка пташка своє гніздо знає. Кожна пташка своє гніздо хвалить. Погана та пташка, якій своє гніздо не миле.Добра птиця свого гнізда не каляє.Про те зозуля кує, що свого гнізда не має.<span> Зозуля своє гніздо не в'є, діток своїх роздає.</span>
Син письменника поводиться в школi як звичайний пiдлiток — бешкетує, отримує iнодi не зовсiм гарнi оцiнки. А вдома на нього чекає виховна робота...
Цю роботу провадять: батько-письменник, мама i бабуся-вчителька. Власне, саме пiд час цих «виховних» годин i виникає образ «блакитноï дитини». Ось як це вiдбувалось:
(...),- Твiй татусь, коли був отаким, як ти, нiколи не балувався.
- I приносив додому вiдмiннi оцiнки! — додає дружина.
- Усi вчителi не могли ним нахвалитися...
- Бо вiн не був хулiганом!..
- Вiн спокiйно сидiв на уроках...
- I не завдавав учителям жодних прикрощiв...
Мiй син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи снiжно-бiлими крильцями, сяє рожевими щiчками i докiрливо дивиться на забiяку повними всiх на свiтi чеснот голубими очима. (...) Весь той день, до пiзньоï ночi, не давала менi спокою блакитна дитина.
I я врештi-решт зрозумiв, що не спекаюсь ïï, поки не розповiм усiєï правди.
Усiєï до кiнця.
Отже, про блакитну дитину. (...)